Ярмарок нічних жахіть (збірник). Стівен Кінг

веде його до чоловічого туалету, і батько дозволяє йому розстебнути ширіньку, та коли Сендерсон пробує відтягти вниз еластичний перед трусів-підгузка, тато ляскає його по руці.

      – Ніколи не лізь до чужого краника, бешкетнику, – роздратовано мовить він. – Невже ти не знаєш?

      Це будить давній спогад: Дуґі Сендерсон стоїть перед унітазом зі спущеними штанцями, а тато біля нього на колінах, навчає. Скільки йому тоді було років? Три? Усього два? Так, може, й тільки два, але в правдивості спогаду він не сумнівається. Він мов іскристий спалах від уламку скла на узбіччі дороги, який так влучно відбиває промінь, що аж лишає по собі слід на сітківці.

      – Наготуй зброю, займи позицію, будеш готовий – відкривай вогонь, – каже він.

      Тато дивиться на нього з підозрою, а потім розбиває Сендерсону серце широкою усмішкою.

      – Я своїм малим так казав, коли до туалету їх привчав, – мовить він. – Дорі сказала, що це моя робота, і я з нею впорався, їй-богу.

      Він випускає струмінь, і більша його частина все-таки втрапляє в пісуар. Розливається кисло-солодкавий запах. Діабет. Але яка різниця? Іноді Сендерсон думає: що раніше, то ліпше.

      Коли вони повертаються до столика, тато, досі в слинявчику, виголошує свій вердикт:

      – Непогано тут. Треба буде ще раз навідатися.

      – Тату, на десерт щось хочеш?

      Тато зважує цю думку – порожнім поглядом дивиться у вікно, рот розтулений. Чи це знову порожня радіохвиля? Ні. Цього разу ні.

      – А чом би й ні? Ще влізе.

      Обидва замовляють яблучний коблер. Тато роздивляється кульку ванільного на скоринці, звівши в суцільну лінію кущасті брови.

      – Моя дружина подавала таке з жирними вершками. Її звали Дорі. Це від Дорін. Як у «Клубі Мікі-Мауса»[66]. Привіт-привіт, просимо-просимо, надзвичайно вам раді.

      – Тату, я знаю. Їж давай.

      – Ти Дуґі?

      – Угу.

      – Точно? Голову мені не морочиш?

      – Ні, тату, я Дуґі.

      Батько підносить догори ложку яблук, з якої скрапує морозиво.

      – Ми ходили, правда ж?

      – Ходили куди?

      – По цукерки в костюмах Бетмена й Робіна.

      Від несподіванки Сендерсон заливається сміхом.

      – Звісно, ходили! Мама сказала, що я народився дурком, а от тобі виправдання нема. А Реджі й близько до нас підходити не хотів. Сказав, що йому огидна вся ця затія.

      – Я тоді баньки залив, – каже тато й береться їсти десерт. А доївши, відригує, тицяє пальцем у вікно й каже: – Глянь на отих пташок. Ще раз, як вони звуться?

      Сендерсон дивиться. Птахи купчаться на сміттєбаку, що стоїть на паркувальному майданчику. Ще кілька повсідалися на паркан поза ним.

      – Ворони, тату.

      – Точно, Господи, я ж знав, – говорить тато. – Тоді нас ворони не діймали. У нас була пневматична гвинтівка. Ану слухай. – Він діловито нахиляється вперед. – Ми вже тут бували?

      У думках Сендерсона блискавкою пролітають метафізичні можливості, що криються в цьому запитанні, і він відповідає:

      – Так.

66

Телевізійна програма виробництва студії Волта Диснея, що транслювалася з перервами з 1955 до 1996 року.