Ярмарок нічних жахіть (збірник). Стівен Кінг

пащі. Він уже злизує кокосову стружку, що розсипалася на сидінні. У Мері була б істерика, але Мері немає.

      Рей дивиться на рівень бензину й бачить, що лишилося півбака. Він міг би вимкнути двигун і опустити вікна, але тоді спечеться живцем. Сидячи під сонцем і чекаючи, коли вона купить фіолетовий пластмасовий кікбольний м’яч за дев’яносто дев’ять центів, коли у «Волмарті» вони по сімдесят дев’ять, він це точно знає. Але там вони жовті й червоні. Для Таллі не годяться. Принцеса хоче лише фіолетовий.

      Він сидить, а Мері не повертається. «Святий Ісусе на поні!» – зітхає він. Струмки прохолодного повітря обвівають йому обличчя. Він знову думає, чи не вимкнути двигун, щоб зберегти трохи бензину, а потім посилає все під три чорти. Курива вона йому не принесе. Навіть дешевого, нефірмового. Це він точно знає. Треба ж було підколоти її з тими батончиками.

      У дзеркалі заднього огляду він бачить молоду жінку. Вона підтюпцем біжить до машини. Ще товща за Мері; великі-великі цицьки ходором ходять під синім халатом. Біз її помічає й заходиться гавкотом.

      Рей опускає вікно.

      – Ваша дружина – білявка? – Вона захекано видихає слова. – Білявка в кедах? – Обличчя в неї блищить від поту.

      – Так. Вона хотіла купити м’яч для нашої небоги.

      – З нею щось не так. Вона впала. Знепритомніла. Містер Ґош каже, в неї, мабуть, серцевий напад. Він викликав «швидку». Краще зайдіть.

      Рей замикає авто і йде слідом за жінкою в крамницю. Усередині після машини прохолодно. Мері лежить на підлозі з розставленими ногами, розкинувши по боках руки. Вона біля дротяного кошика, у якому повно кікбольних м’ячів. Над кошиком висить табличка – «ГАРЯЧІ РОЗВАГИ ЛІТНЬОЇ ПОРИ». Очі в неї заплющені. Таке враження, що вона заснула на лінолеумі. Над нею стоять троє людей. Один з них – темношкірий чоловік у штанях кольору хакі та білій сорочині. На кишені – нашивка з написом «МІСТЕР ҐОШ МЕНЕДЖЕР». Інші двоє – покупці. Один – худорлявий старий, майже без волосся на голові. Йому щонайменше під сімдесят. А друга – жінка-товстуха. Гладша за Мері. І за дівчину в синьому халаті теж гладша. Рей думає, що, як по правді, то це вона зараз мусить лежати на підлозі.

      – Сер, це ви чоловік цієї леді? – запитує містер Ґош.

      – Так, – відповідає Рей. Але цього наче недостатньо. – Я її чоловік.

      – Мені дуже прикро, але, здається, вона померла, – каже містер Ґош. – Я зробив їй штучне дихання, рот у рот, але… – Він знизує плечима.

      Рей уявляє, як темношкірий притуляється губами до рота Мері. Ніби цілує її по-французьки. Дихає їй у горло поряд із дротяним циліндром, наповненим пластмасовими м’ячами. Рей опускається на коліна.

      – Мері, – кличе він. – Мері! – наче намагаючись її розбудити після безсонної ночі.

      Здається, вона не дихає, але розібрати не завжди легко. Він прикладає вухо до її рота й не чує нічого. Він відчуває рух повітря на шкірі, але то, ймовірно, просто від кондиціонера.

      – Цей пан зателефонував у «швидку», – каже товстуха. В руках у неї пакет «Баґлз»[62].

      – Мері! –

62

Марка кукурудзяних чипсів.