Ярмарок нічних жахіть (збірник). Стівен Кінг

м’яч і обома руками простягає його Реєві.

      – За рахунок закладу, – каже він.

      – Дякую, сер, – відповідає Рей.

      Жінка з «Баґлзами» раптом заливається слізьми.

      – Матір Божа, Діво Маріє, – примовляє вона.

      Якийсь час вони стоять і розмовляють. Містер Ґош витягає з холодильника содову. Також за рахунок закладу. Вони цмулять прохолоджувальні напої, і Рей розказує їм трохи про Мері, уникаючи теми сварок. Він розказує, як вона колись зробила ковдру, що здобула третій приз на ярмарку округу Касл. То було у 2002-му. Чи, може, у 2003-му.

      – Це так сумно, – зітхає жінка з «Баґлзами». Вона розкриває пакет і пускає його по колу. Вони їдять і п’ють.

      – Моя дружина відійшла вві сні, – повідомляє лисуватий старий. – Просто лягла на диван і більше не прокинулася. Ми були одружені тридцять сім років. Я завжди очікував, що піду першим, але Господь Бог розпорядився інакше. Досі перед очима, як вона лежить на дивані. – Він хитає головою. – Я не міг у це повірити.

      Настає момент, коли Рей уже не знає, що їм іще розказувати, і вони теж не знають, що розповідати йому. Знову надходять покупці. Містер Ґош обслуговує одних, а жінка в синьому халаті – інших. Потім товстуха каже, що їй час іти. І перед виходом цілує Рея в щоку.

      – Містере Беркет, вам треба подбати про свою справу, – каже вона йому. Докірливим і кокетливим водночас тоном. Рей думає, що перед ним ще одна нагода жалісливого перепихону.

      Він дивиться на годинник, що висить над прилавком. На його циферблаті – реклама пива. Майже дві години минули, відколи Мері проштовхнулася між машиною та шлакобетонною стіною «Квік-Піку». І саме тоді він уперше згадує про Біза.

      Коли він відчиняє дверцята, в обличчя вдаряє потужна хвиля спеки, і поклавши руку на кермо, щоб нахилитися всередину, він рвучко її відсмикує з криком. Там, усередині, градусів сто тридцять, не менше[63]. Біз лежить, дохлий, на спині. Очі заволокло молочно-білою плівкою. Язик звисає збоку. Рею видно, як зблискують його зуби. У вусах заплуталися кокосові крихти. Це видовище не мусить бути смішним, але воно кумедне. Не досить кумедне, щоб розсміятися, але таке кумедне, що на позначення цього навіть якесь химерне слово існує, але він не може його згадати.

      – Бізе, друзяко, – каже він. – Пробач мені. Зовсім я про тебе забувся.

      Великий смуток і веселощі охоплюють його, коли він дивиться на підсмаженого джек-расела. Яка кричуща ганьба, що така печальна подія може водночас і розвеселити.

      – Що ж, зате ти тепер там з нею, правда? – говорить він, і ця думка така сумна (хоч і дуже приємна), що він починає плакати. Його аж трясе від бурі ридань. А плачучи, він думає про те, що тепер може курити скільки влізе й де завгодно в будинку. Він може курити прямісінько за її обіднім столом.

      – Ти, Бізе, друзяко, тепер з нею, – мовить він крізь сльози, хрипко й здавлено. Яка полегкість – коли твій голос звучить цілком відповідно до ситуації. – Бідолашна старенька Мері, бідолашний старенький Біз. А хай воно все горить!

      Не перестаючи плакати, з фіолетовим

63

54 за Цельсієм.