Ярмарок нічних жахіть (збірник). Стівен Кінг

не з того боку вулиці, – заперечує вона. Так, наче вони пливуть у щільному потоці міського транспорту, а не котять через майже покинуте людьми містечко, де більшість крамниць виставлено на продаж. – Я просто забіжу, куплю м’яч і зразу ж прибіжу назад.

      «З твоїми дев’яноста кілограмами, сонечку, – думає Рей, – „забіжу“ – це слово з далекого минулого».

      – Вони по дев’яносто дев’ять центів усього, – додає вона. – Не заощаджуй на сірниках.

      «А ти не будь дегенераткою зі своїм шампанським», – думає він, а вголос каже:

      – Купи мені там пачку курива. У мене скінчилося.

      – Якщо покинеш, у нас з’явиться зайвих сорок доларів на тиждень.

      Він заощаджує на тому, що платить другу в Південній Кароліні, щоб той відправляв йому дюжину блоків за раз. У Південній Кароліні вони на двадцятку за блок дешевші. А це великі гроші, навіть за мірками нинішніх часів. Він старається економити. Уже казав їй про це раніше й казатиме знову, але який сенс? В одне вухо влітає, в друге вилітає. А посередині нема нічого такого, у чому могли б затриматись його слова.

      – Я колись курив по дві пачки на день, – нагадує він. – А тепер менш ніж по півпачки викурюю.

      Насправді майже в усі дні він викурює більше. Вона про це знає, і Рей знає, що вона знає. Таким стає шлюб через певний час. Тягар на голові трошечки важчає. А ще він бачить, що Біз досі дивиться на неї. Він цю малу гидоту годує, заробляє гроші, на які те їдло купують, а дивиться воно на неї. А ще кажуть, що джек-расели розумні.

      Він завертає до «Квік-Піку».

      – Якщо вже ти без них не можеш, то купуй на Індіанському острові, – каже вона.

      – У тій резервації вже десять років не продають неоподаткованого курива. І про це я тобі розказував.

      Він проїжджає повз бензоколонки й паркується біля крамниці. Затінку немає. Сонце стоїть у зеніті. Кондиціонер у машині дихає на ладан. Обоє пітніють. Біз на задньому сидінні хекає. Вигляд у нього такий, наче на морді усмішка до вух.

      – Ну то кидай, – говорить Мері.

      – А ти кидай жувати батончики, – не лишається в боргу він. Йому не хотілося цього казати; він знає, як болісно вона сприймає все, що стосується надмірної ваги, але слова просто зриваються з вуст. Він не може їх утримати. Загадка.

      – Я вже рік їх не їла, – дратується вона.

      – Мері, коробка на горішній полиці. Двадцять чотири штуки. За борошном.

      – Ти що, нишпорив? – обурюється вона. До щік приливає червона барва, і він бачить, якою вона була, коли ще не втратила своєї вроди. Чи привабливості. Усі казали, що вона гарненька, навіть його мати, яка її не любила.

      – Я шукав відкривачку, – виправдовується він. – Бо взяв пляшку крем-соди. З кришечкою старого зразка.

      – Відкривачку він шукав на горішній полиці комода, чорт забирай!

      – Іди купуй м’яч, – каже він. – І цигарок мені прихопи. Будь другом.

      – Невже ти не можеш почекати, коли ми додому приїдемо? Зовсім уже терплячки нема?

      – Купи дешеві. Нефірмові. «Гармонія Преміум», так вони називаються. –