Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

пройшла у глиб холу. Чоловік провів її поглядом, вичекав хвилину, а відтак вийшов і сів у сани.

      – Либонь, посварилися, – промовив Клерфе не без задоволення.

      – Такі сцени трапляються тут щохвилини. З часом тут кожен трохи божеволіє. Психоз табору військовополонених. Пропорції міняються місцями, дрібниці набирають ваги, а важливі речі стають другорядними.

      Клерфе уважно поглянув на Ґольманна.

      – У тебе також?

      – У мене також. Не можна безперервно витріщатися в один пункт.

      – Ці двоє мешкають тут?

      – Жінка. Чоловік мешкає поза санаторієм.

      Клерфе підвівся з-за столика.

      – Поїду в готель. Де ми могли б разом повечеряти?

      – Тут. У нас є їдальня, у якій дозволено пригощати гостей.

      – Добре. О котрій?

      – О сьомій. Бо о дев’ятій я мушу бути в ліжку. Як в інтернаті.

      – Як у війську, – сказав Клерфе. – Або перед перегонами. Пам’ятаєш, як у Мілані наш командир заганяв нас до готелю, як курей до курника?

      Обличчя Ґольманна проясніло.

      – Ґабрієлі? Він ще в ділі?

      – Звичайно. Що з ним могло статися? Керівники вмирають у ліжку, як генерали.

      Жінка, яка була з росіянином, повернулася і попрямувала до виходу, але її затримала якась сива жінка й тихо сказала щось гострим тоном. Жінка не відповіла й озирнулася. Хвильку повагалася, врешті зауважила Ґольманна і підійшла до нього.

      – Крокодилиця не хоче мене випустити. Каже, що ніхто мене не пускав кататися. І що вона змушена буде донести на мене Далай-ламі, якщо я ще раз таке зроблю.

      Тут вона помітила Клерфе й замовкла.

      – Ліліан, це Клерфе, – сказав Ґольманн. – Я розповідав вам про нього. Приїхав несподівано.

      Жінка кивнула. Вона лише ковзнула поглядом по Клерфе і звернулася знову до Ґольманна.

      – Вона каже, що я мушу лягти в ліжко, – сказала роздратовано. – Тільки тому, що кілька днів тому я мала гарячку. Але я не дозволю себе ув’язнити. Не цього вечора! Ви зостанетеся нагорі?

      – Так. Ми з’їмо вечерю в Передпеклі.

      – Я також прийду.

      Кивнула й повернулася у глиб холу.

      – Тобі все це нагадує тибетський стиль, – сказав Ґольманн. – Передпеклом зветься тут приміщення, в якому можна перебувати гостям. Далай-лама – це, звісно ж, наш професор, а Крокодилиця – старша сестра.

      – А ця жінка?

      – Ліліан Дюнкерк. Бельгійка, мати її була росіянкою. Батьки вже померли.

      – Чому вона так рознервувалася через якусь дурницю?

      Ґольманн знизав плечима. Тепер він здавався втомленим.

      – Я вже тобі говорив, що всі тут трохи божеволіють. Особливо коли хтось вмирає.

      – То хтось останнім часом помер?

      – Так, її приятелька. Учора, тут, у санаторії. Люди цим не надто переймаються, але завжди разом із небіжчиком умирає щось більше. Імовірно, трохи надії.

      – Авжеж, – згодився Клерфе. – Але це всюди так.

      Ґольманн кивнув.

      – Тут починають умирати навесні. Частіше, ніж у Відні. Цікаво, правда?

      Верхні поверхи санаторію