Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

сказала Ліліан. – Щось таке, що розірвало б цей скляний перстень. Кинутися кудись…

      – Кожен би хотів.

      – Ти також?

      – Я також.

      – Чому ж ми цього не робимо?

      – Це нічого б не змінило. Ми б тільки ще сильніше відчували цей перстень. Або розбили б його і, покалічившись об його гострі береги, знекровились.

      – Ти також?

      Боріс поглянув на худорляву постать, що лежала перед ним. Як мало вона про нього знала, хоч вважала, що розуміє його!

      – Я змирився з ним, – сказав він, знаючи, що то неправда. – Так простіше, душко. Перш ніж людина вичерпає всі сили, безглуздо ненавидячи когось, має спробувати, чи не вдасться з цим жити.

      Ліліан відчула наближення втоми, яку зазвичай викликали ті балачки, в яких вона заплутувалася, наче в павучих мережах. Усе збігалося, але що з того?

      – Змиритися – отже, відмовитися, – буркнула вона за хвилю. – Отже, я ще доволі не стара.

      «Чому він не йде? – подумала. – І чому я його ображаю, хоча не хочу цього? Навіщо я дорікаю за те, що він тут довше за мене і йому пощастило, що він думає про все це не так, як я? Чому мене так дратує, що він нагадує ув’язненого, який дякує Богові за те, що живий, а я нагадую того, хто ненавидить Бога за те, що невільний».

      – Не слухай мене, Борісе, – сказала Ліліан. – Я лише так кажу. Полудень, я випила, дме фен. А може, це все ж таки страх перед рентгеном – тільки я не хочу собі в цьому признатися. Відсутність новин у горах – погана новина.

      У селі озвалися церковні дзвони. Волков підвівся й опустив сонцезахисну штору ще нижче.

      – Єва Мозер виходить завтра, – сказав. – Здорова.

      – Знаю. Вона виходила вже двічі.

      – Цього разу справді здорова. Крокодилиця підтвердила це.

      Раптом крізь затихаючі дзвони Ліліан почула хурчання «Джузеппе». Авто на швидкості піднімалося серпантинами під гору й зупинилося. Вона здивувалася, чому Клерфе приїхав ним до санаторію вперше від свого прибуття. Волков глянув через балкон униз і захрипло сказав:

      – Сподіваюсь, він не збирається ковзатися на авті.

      – Напевно. Чому ти так сказав?

      – Бо він припаркувався на схилі за ялицями, а не перед санаторієм.

      – То його справа. А, власне, чому ти його не терпиш?

      – Дідько знає! Може, тому, що колись я був такий самий, як він.

      – Ти? – сонно промовила вона. – Мабуть, багато років тому.

      – Авжеж, – з гіркотою підтвердив Волков. – То було хтозна-коли.

      За півгодини Ліліан почула, як авто Клерфе від’їжджає. Боріс вийшов раніше. Вона полежала ще хвильку, примружившись, і дивилася на світло, що колихалося під повіками. Потім устала й зійшла вниз. На свій подив, побачила Клерфе, що сидів на лавці під санаторієм.

      – Мені здавалося, що хвилину тому ви спустилися вниз, – сказала вона, підсідаючи до нього. – Може, я галюциную?

      – Анітрохи. – Заморгав він через яскраве світло. – То був Ґольманн. Я послав його до села, щоб купив пляшку горілки. Це найкращий час, щоб він сів нарешті за кермо.

      Знову почулося хурчання двигуна. Клерфе встав і почав