Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка». Фенні Флеґґ

туди-сюди. Коли жінка рушила кімнатою зі змією в руці, вони стали кидатися на підлогу, волаючи, смикаючись, качаючись під лавами й у проходах. Юрбу охопило шаленство, а вона тим часом бурмотіла:

      «ГОССА… ГЕЛАМНА… ГЕССАМІЯ…»

      Перш ніж Смоукі збагнув, що сталося, його маленька сестричка Берніс вирвалася від нього, підбігла до матері й смикнула її за край сукні.

      – Мамо, не треба!..

      Усе ще в трансі, з дикими очима, мати на якусь частку секунди глянула на свою дитину – і цієї миті гримуча змія зробила ривок і вжалила жінку в обличчя. Та перевела вражений погляд на змію, і змія вжалила знову – цього разу швидко й стрімко, вкусивши її в шию. Зміїні ікла прокусили яремну вену. Жінка випустила розлючену тварину – та впала з глухим стуком і поповзла по проходу. Мати обвела здивованими очима кімнату, в якій одразу ж запанувала смертельна тиша. Її очі заклякли, і вона повільно осіла на підлогу. Менш ніж за хвилину настала смерть.

      Тієї миті дядько Смоукі взяв його на руки й попрямував до дверей. Берніс пішла жити до сусідки, а Смоукі залишився в домі дядька. Потім, коли йому було тринадцять, він кудись вирушив залізничним потягом і більше не повертався.

      Єдина річ, яку він взяв із собою, була фотографія – його й сестри. Час від часу він виймав і роздивлявся її. На цій вицвілій фотографії з підмальованими рожевим губами й щічками були вони: маленька круглолиця дівчинка з чубчиком і рожевою стрічкою навколо голови й тоненьким разочком перлів на шийці – і позаду він, з прилизаним каштановим волоссям, прихилився до неї щока до щоки.

      Він часто гадав, як справи у Берніс, і думав якось її навідати, якщо коли-небудь дістанеться додому.

      У років двадцять він загубив фотографію, коли якийсь залізничний охоронець бичачої статури скинув його з вантажного потяга в холодну піняву ріку десь у Джорджії. Тепер він рідко згадував про сестру, лише коли йому траплялося проїжджати вночі крізь Димчасті гори, прямуючи кудись далі…

      Цього ранку Смоукі Філліпс був у вантажопасажирському потязі з Джорджії, що прямував до Флориди. Він нічого не їв останні два дні й згадав, як його друг Ельмо Вільямз розповідав про двох жінок, що тримають кафе на виїзді з Бірмінгема й ніколи не відмовляють дати тарілку чи дві їжі. Дорогою йому на очі кілька разів натрапила реклама цього кафе, намальована на стінах критих вагонів, тож коли він помітив знак «Вісл-Стоп, Алабама», то зіскочив.

      Рухаючись уздовж колій, він знайшов те місце, як Ельмо й казав. Це був маленький зелений будинок із біло-зеленим навісом під знаком кока-коли, на якому було написано: «Кафе “Зупинка”». Він обійшов будинок і постукав у двері з дротяною сіткою. Усередині маленька чорна жінка смажила курча й нарізала зелені помідори. Вона кинула на нього погляд і покликала:

      – Міз Іджі!

      Дуже скоро до дверей підійшла симпатична висока білявка з веснянками й кучерявим волоссям, одягнена у чисту білу сорочку й чоловічі штани. На вигляд їй було років двадцять.

      Він зняв капелюха.

      – Даруйте,