Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка». Фенні Флеґґ

й сказала, що йде до вбиральні, далі по коридору. Насправді ж жінка планувала піти посидіти в машині, але забула, що ключі від машини в Еда. Тож тепер вона знову сиділа в гостьовій залі з місіс Тредґуд, розгортаючи пакетик кокосових «Снігових кульок» від компанії «Гостесс», поки місіс Тредґуд розповідала їй по вчорашній обід у «Трояндовій терасі».

      – Тож, ось вона, люба, сидить на чільному місці столу, вся набундючена, й вихваляється.

      – Хто?

      – Місіс Едкок.

      – Місіс Едкок?

      – Місіс Едкок! Ви ж пам’ятаєте місіс Едкок – у лисячих хутрах – місіс Едкок!

      Евелін розмірковувала десь хвилину.

      – А, багатійка.

      – Саме так, місіс Едкок, з вечірніми перснями.

      – Правильно.

      Евелін простягнула їй відкритий пакетик.

      – О, дякую вам. Я люблю «Снігові кульки», – вона відкусила трохи й за кілька хвилин промовила: – Евелін, а не хочете кока-коли, щоб запити оце? У мене в кімнаті є трохи дрібних грошей, і я пригощу вас холодним напоєм, якщо бажаєте. Тут, у залі, є автомат.

      – Ні, місіс Тредґуд, – відповіла Евелін. – Мені й так добре, та, може, ви хочете?

      – Ні, люба. Зазвичай я б хотіла, але сьогодні в мене відчуття, ніби гази в шлунку, тож я краще випила б трохи води, якщо вам не важко.

      Евелін вийшла із залу і повернулася з маленькими білими конусоподібними скляночками холодної води для себе й жінки.

      – Щиро вам дякую.

      – Що там у місіс Едкок?

      Місіс Тредґуд глянула на неї.

      – Місіс Едкок? Ви з нею знайомі?

      – Ні, не знайома, просто ви щойно казали, наче вона чимось вихвалялася.

      – Ага, так, казала… Ну, вчора за вечерею місіс Едкок розповідала нам, що все в її будинку – справжній антикваріат. Понад п’ятдесят років. Казала, що все, чим вона володіє, коштує купу грошей. Я сказала місіс Отис: «Ось я розпочала життя, не варте взагалі нічого, а тепер перетворилася на безцінний антикваріат. Мабуть, теж коштую кругленької суми на ринку».

      Вона засміялася, задоволена своєю вигадкою, а тоді на якусь мить замислилась.

      – Цікаво, що сталося з усіма тими маленькими іграшковими порцеляновими тарілочками й тим маленьким цапиним візочком, з якими ми колись гралися?

      Щосуботи ми каталися на візочку, в який запрягали цапа. Цей візок змайстрував тато спеціально для нас, дівчат. Ця розвага здавалася нам більш захопливою, ніж подорож до Парижа. Я б не здивувалася, якби виявилося, що той старий цап досі живий. Його звали Гаррі… Гаррі-цап! Він їв геть усе!

      Вона розсміялася.

      – Одного разу Іджі згодувала йому цілий кухоль Леониного дезодоранту для пахв із запахом хризантеми, і він просто злизав його, наче морозиво…

      Ми грали в усі види ігор – але ніхто не любив костюмовані ігри більше за Тредґудів. Одного року мама перевдягнула нас, чотирьох дівчат, у чотири костюми різних гральних карт, для конкурсу, що проводився у церкві. Я була трефами, близнючки – чирвами й бубнами, а Ессі Рю – виновою мастю, аж тут слідом за нами входить Іджі як джокер в колоді. Ми здобули перше місце!

      Пам’ятаю одне