Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка». Фенні Флеґґ

варене, без жодної дрібки солі! Я за все це варене ламаного гроша не дам, а ви?

      Стара леді не чекала на відповідь і продовжила:

      – Колись я любила свої крекери з маслянкою або маслянку з кукурудзяним хлібом на другий сніданок. Любила змішати це все в склянці та їсти ложкою, але ж на людях не їстимеш, як удома. Хіба можна?… І ще я сумую за деревом.

      Мій дім не більший за стару халупку коло залізниці, з вітальнею, спальнею і кухнею. Але він дерев’яний, з сосновою обшивкою всередині. Просто як я люблю. Мені не подобаються штукатурені стіни. Вони здаються… о, не знаю, якимись холодними й порожніми.

      Я привезла з дому картину з дівчиною на гойдалці, замком і гарненькими блакитними бульбашками на фоні. Хотіла повісити у себе в кімнаті. Але тутешня доглядальниця сказала, що дівчина на картині по пояс гола й це не прийнятно. Ви знаєте, ця картина провисіла в мене п’ятдесят років, і мені й на думку не спадало, що дівчина гола. Особисто я не думаю, що старі люди, які тут зібралися, можуть із їхнім зором помітити її оголені перса. Але в цьому притулку – самі моралісти, тож тепер вона в коморі, разом із моїми жовчними камінцями.

      Я буду рада повернутися додому… Звісно, у мене в будинку справжній безлад. Деякий час я не могла там замести. Якось я вийшла на вулицю і жбурнула щіткою в якихось гамірливих сойок, що затіяли бійку. І знаєте, моя щітка застрягла там, на дереві. Коли я повернуся, то муситиму знайти когось, хто зняв би її.

      Хай там як, одного вечора, коли син місіс Отис забрав нас додому з різдвяного чаювання, влаштованого в церкві, він віз нас уздовж залізничних колій – там, де колись було кафе «Зупинка», і вгору Першою вулицею, просто повз старий будинок Тредґудів. Звичайно, більша частина будинку забита дошками й поступово руйнується. Але, коли ми прямували вулицею, фари освітили вікна так, що на мить мені здалося: будинок виглядає так само, як і всі ті довгі вечори, десь сімдесят років тому – весь у вогнях, повний гамору й веселощів. Я ніби чула людський сміх і як у малій вітальні Ессі Рю гупає по клавішах піаніно: «Дівчата з Буффало, гайда гуляти» або «Великі скелі з карамелі»,[1] і я майже бачила, як Іджі Тредґуд сидить на іранській мелії й по-собачому підвиває щоразу, як Ессі Рю намагається наспівувати. Вона завжди казала, що Ессі Рю вміє співати, як корова танцювати. Гадаю, поїздка повз цей будинок і моя туга за домівкою змусили мене подумки вертатись туди…

      Так добре пам’ятаю, наче все це відбувалося вчора. А втім, не думаю, що в родині Тредґудів було щось, чого б я не пам’ятала. Боже мій, я маю пам’ятати все, бо жила по сусідству з ними від самого народження й вийшла за одного з їхніх хлопців.

      У них було дев’ятеро дітей, і з них трійко дівчат – Ессі Рю та близнючки – були більш-менш мого віку, тож я весь час проводила там, бавлячись і розважаючись на вечірках цілу ніч. Моя мати померла від сухот, коли мені було чотири роки, а коли помер татко, десь у Нешвіллі, я просто залишилася в них назавжди. Мабуть, можна сказати, що нічна вечірка для мене ніколи не закінчувалася…

1

«Buffalo-Gals, Won’t You Come Out Tonight», «The Big Rock Candy Mountain» – популярні американські пісні кінця ХІХ – початку ХХ ст.