Одного разу на Дикому Сході. Владислав Івченко

повз проїздив. Бачу – вбивають. Придивився – тебе. Дай, думаю, втручуся, хороша ж людина!

      – Братуха! – Єрофеєв побіг до Чета, той зістрибнув з коня, обіймалися, цілувалися. – Ну ти вчасно! Думав, що все, гаплик мені! Спікся Андрюха Єрофеєв! І ганебно ж як! Від якихось дезертирів загинути! А тут ти! Ну що, брате, ходімо разом революцію робити! – сказав Єрофеєв і поплескав товариша по плечу.

      – Куди? – здивувався Чет.

      – Революцію! Воювати за всесвітнє братство! Комунізм! – аж закричав Єрофеєв. – Ходімо! Нам такі бійці ой як потрібні!

      – Та ні, в мене хутір, – закрутив головою Чет.

      – Який хутір, Чете? Звідки в тебе хутір? – здивувався комполку.

      – Та так, пригріла жіночка одна.

      – Тьху, жіночка! Тут такі справи робляться, а ти – жіночка! Тут світова революція! Ми історію робимо! Точніше, закінчуємо! Бо як установимо комунізм, то не буде більше історії, а тільки щастя! Суцільне, для всіх щастя! А ти – хутір, хутір! Поїхали зі мною! Революції такі бійці, як ти, конче потрібні! З такими бійцями ми хоч кого переможемо! І ти задніх не пастимеш! Це раніше ти мужик був, ніхто! А тепер ти командиром можеш стати. Я он – комполку! І ти станеш! Бо ж боєць добрий, досвід маєш! – Єрофеєв ще раз обійняв Чета. – Ходімо!

      – Та ні.

      – Як ні? Чете, ти ж наша людина! Сирота, з селян! Ти ж у перших лавах боротьби мусиш бути! За справедливість і всесвітнє щастя робочих та селян воювати! Революція ж! Рівність, братерство! Дивовижна штука! Поїхали!

      – Андрію, та мені і вдома добре. Не хочу.

      – Ти, мабуть, не розумієш! Це ж комунізм! Це ж як рай, тільки для трудящих! Це ж для нас! Невже до раю не хочеш?

      – Ні. Хіба мені до раю можна? – здивувався Чет. – Я людей вбивав.

      – Так то у попівський рай не можна, якщо убивав! А в наш, в комуністичний рай, якщо ти воював за радянську владу, за перемогу революції, за молоду республіку, то навіть краще, що вбивав ворогів! Обов’язково в комуністичний рай потрапиш, де з хлібом сіллю зустрічатиме тебе сама Роза Люксембурґ, славетна революціонерка!

      Поки Єрофеєв агітував, Чет збирав у вбитих дезертирів гвинтівки і торби зі здобиччю. І коней збирав, в’язав у ряд. Єрофеєв із сумом на нього подивився.

      – Може, таки передумаєш, Чете? Правильна ж справа! Для людей! Для народу! Для тебе і для мене! Хіба можна осторонь бути, коли революція? Це ж раз у житті трапляється! Якщо пощастить! Ходімо з нами, Чете, ходімо!

      – Ні. Бувай, Андрюхо. Радий був тебе побачите, але не моя справа оця революція.

      Чет застрибнув на коня та поїхав геть.

      – Так і не пішов до нас служити! Не зрозумів він революцію, не відчув, – зітхнув Єрофеєв. – Хоча ж кому, як не йому, її відчувати! Сироті селянській! Може, правду кажуть, що то кров у нього панська, заважає революцію серцем відчути.

      – Ти ж кажеш, що селянин? – не зрозумів Ліберман.

      – Ну воно як, його мати, з селянської родини, покриткою була. Тобто завагітніла без шлюбу. Як ото живіт виріс, її батьки з хати вигнали. Ледь