Название | Одного разу на Дикому Сході |
---|---|
Автор произведения | Владислав Івченко |
Жанр | Современная зарубежная литература |
Серия | |
Издательство | Современная зарубежная литература |
Год выпуска | 2016 |
isbn | 978-966-03-7445-4 |
– Борю, та я тобі правду кажу! На власні ж очі це бачив! І з нами ж тоді був Іван Карпович Підіпригора.
– Це той сищик?
– Так, найкращий сищик імперії! – закивав радісно Єрофеєв. – Хороший мужик!
– Імперіалістичний поплічник! Він же в охранці київській служив!
– Ну, я теж в імператорській армії служив і царю присягав, але то ж коли було. А Іван Карпович…
– Та хай йому грець, тому сищику. То, кажеш, трупи оживляли? – перепитав комісар, і очі в нього загорілися.
– Так. Десятки тисяч звезли в одне місце з усього фронту, обробили газом і вони посунули вперед. Насправді ці мертві, їх Іван Карпович трупаками називав, то вони так собі солдати. Ходять неквапливо, стріляти прицільно не можуть, наказів не розуміють. Ідуть собі прямо, і все. Але коли їх багато, то не зупинити, бо ж кулі їх не беруть.
– Як не беруть?
– А так! Ти по них з кулемета січеш, а вони сунуть вперед. Кулі через тіло пролітають, і все. Хіба що кулями навпіл перерубаєш, тоді труп упаде. І багнетом його не зупиниш, бо не помічає він твій багнет! Ти його на багнет, а він далі на тебе лізе. Тільки якщо голову відтяти або ноги, так можна було зупинити цих негідників. І ніяк інакше! І нехай би один чи десять, а їх же тисячі, сотні тисяч. У них на дорозі полк був, так змели полк і не помітили! Але ми їх зупинили. Іван Карпович придумав як! Якби не ми, німці б Петроград тоді взяли!
– Ти, Андрію, цим дуже не хвалися. Бо ж чим раніше царська влада війну б програла, тим швидше б революція почалася. А ти, виходить, царя захищав! – докірливо сказав комісар.
– Та, Боря, я ж тоді не знав ані про революцію, ані про комунізм. Просто воював, думав, що за Вітчизну.
– Я розумію, – кивнув Ліберман. – А отой газ, яким німці мерців в атаку піднімали, його не залишилося?
– Ні, Іван Карпович все знищив. І газ, і вчених, які його розробляли, і обладнання все.
– Як знищив? – скривився Ліберман. – Для чого?
– Сказав, що диявольська вигадка і проти Бога злочин, бо мертвим спокій треба давати. Ну, щоб ніхто більше не скористався тим газом, він все і знищив. Його генерали лаяли, до тюрми обіцяли посадити, бо самі ж хотіли проти німців скористатися. Але Іван Карпович не злякався. Так нам і казав, що його лаятимуть, але знищив, бо не можна людям деякі речі в руки давати. Слабка людина і на погане швидка. Так він казав.
– Дурень твій Іван Карпович. Справжній реакційний дурень! – строго сказав Ліберман. – Уявляєш, як би нам нині той газ у нагоді став? Та якщо б ми могли мертвих підняти і в наступ кинути, так одразу б всіх ворогів революції знищили!
– Недобре це якось, мерців з могил піднімати, – засумнівався Єрофеєв.
– Недобре справу революції не захистити. А все, що революції на користь, то добре і дозволено! Ми вже про це з тобою говорили, Андрію!
– Так, говорили, – кивнув комполку.
– А де тепер той Іван Карпович? Треба ним зайнятися.
– Як зайнятися? – здивувався Єрофеєв.
– А так, що арештувати, допитати. Він – хитрий лис, може, таки залишив