Одного разу на Дикому Сході. Владислав Івченко

Бо ж відомо, що Вовча дивізія була особливо жорстока до офіцерів та комісарів. Таке з ними робили, що страшно навіть говорити про це. Корнет чув ті розмови, і перелякано дивився, як вершники стрімко наближалися до вагонів.

      – Вони близько! Вони зараз захоплять потяг!

      – Корнете, не висовуйтеся! – наказала Міра. Нові постріли й осколки скла, які подряпали обличчя Соловейчика, підтвердили її правоту.

      Корнет далі тремтів, утирав неслухняними руками кров з обличчя.

      – Що робити, Міро, що робити? Ми пропали! – перелякано шепотів він.

      – Сидіть тихо! – спокійно сказала дівчина.

      – Але вони вб’ють нас! Страшно вб’ють! Вони катують офіцерів, а жінок ґвалтують! Вони нелюди! Треба щось робити!

      – Єдине, що ви можете зараз зробити, це помовчати, – несподівано зло відповіла Міра, якій набрид вже корнетів плач.

      Бандити між тим наздогнали потяг. Першим мчав на здоровезному коні по пояс голий велетень, що тримав у руках обушок, та не простий, а відразу з трьома шипастими гирями. Гилив тим обушком вікна вагонів. У розбиті вікна прямо з коней стрибали бандити. І відразу починали грабувати та вбивати. Постріли, зойки, крики.

      – Міро, не можна так сидіти! Міро! – закричав корнет. У цей час потяг почав різко гальмувати, бо «вовчики» захопили паровоз. Корнет не втримався на ногах і впав, при цьому вдарився головою об полицю і знепритомнів.

      – О, так краще, – сказала Міра, яка нахилилася і забрала у корнета револьвер з кобури. Сіла і спокійно дивилася у вікно. Потяг вже зупинився, уздовж нього носилися верхи бандити. У деяких з них були набиті тюки зі здобиччю. У кількох і жінки, перекинуті через сідла. Крики і постріли грабіжників наближалися. Міра на них не зважала. Чекала. Ось і в її вагон увірвалися бандити. Кидалися в купе, хапали, що могли. Один з «вовчиків» зазирнув до Міри.

      – Віддавай гроші і прикраси! Нумо!

      – У валізі, – кивнула Міра на велику валізу загиблого сусіда, яку виштовхала у прохід.

      Бандит спробував відчинити валізу, та виявилося, що вона зачинена на замок. «Вовчик» не здивувався, вистрелив і таки відчинив валізу, почав копирсатися у речах. Знайшов мішечок з дорогоцінностями. Сховав собі за пазуху. Задоволено зареготав. Потім подивився на Міру.

      – Нумо йди сюди!

      – Впевнений, що хочеш цього? – спитала вона спокійно. Бандит здивовано вирячився на неї, бо звик до переляку і покори, а не питань з боку жінок, яких грабував.

      – Що? – трохи ошелешено перепитав він.

      – Питаю, чи ти дійсно хочеш, щоб я пішла до тебе, – Міра посміхнулася, чим роздратувала бандита, який звик, що лише він сміється, а інші в його присутності тільки плачуть і тремтять.

      – Сюди, я сказав! Ти що, не зрозуміла, суко! – Він кинувся до Міри з кулаками, щоб провчити цю зарозумілу сучку, щоб показати, хто тут мав запитувати і сміятися. Він вже, мабуть, намріяв, як буде ґвалтувати її, коли пролунав постріл. І бандит завалився на підлогу з діркою посеред лоба.

      Не те щоб постріл пролунав, як грім серед ясного неба,