Одного разу на Дикому Сході. Владислав Івченко

що лежали на підлозі, перелякано мовчали, боялися навіть голову підняти.

      – Ну, мовчання – ознака згоди, – пожартував Ліберман і вийшов з банку. Двері зачинив на навісний замок, який купив заздалегідь. Спокійно пішов вулицею, ніхто не звертав на нього увагу. Це було добре, бо Борис ледь тримався на ногах. Потім на добуті ним гроші куплять одразу дві друкарні і кілька ящиків зброї. За ту операцію його відмітять із самого ЦК партії, а поліція призначить велику нагороду за його голову.

      Комісар знов згадав ті постріли на сходах. Тоді він вперше стріляв у людей. Його ледь не знудило прямо там, він вийшов на вулицю, хотів забігти у підворіття, але примусив себе витримати. Блював уже вдома. Далі вбивати було значно легше. А вбивати доводилося, бо революція не робиться в білих рукавичках. Комісар знав це, то особливо не переймався через кров. Треба, то треба. Всесвітнє щастя варте крові. І краще вбити тисячі чи десятки тисяч задля світлого майбутнього мільйонів. Арифметика історичного процесу проста і сюди не можна впускати дамські сантименти про гріх вбивства. Не гріх, якщо заради високої мети.

      У кімнату повернувся Єрофеєв.

      – Все, Борю, загін готується. Може, поїхати з тобою?

      – Ні, Андрію, залишайся тут. Нам треба тримати фронт. А тут і махновці, і денікінці, банди ще нишпорять. Чого так довго ту дівку не везуть?

      – Та не так щоб і довго, – заспокоїв Єрофеєв, але й сам вже трохи почав хвилюватися.

      – Ти надійного бійця послав за нею?

      – Надійного. Мій вістовий, вже другий рік при мені, повністю відданий справі революції.

      – Просто та ще дівка, вона може і звабити. Коли сиділа в сараї, так забила памороки охоронцю, що він дозволив їй втекти. Пам’ятаєш же?

      Єрофеєв закивав, бо пам’ятав добре, що це за змія була, дівка ця. Поставили її охороняти молодого солдата, з московських робочих. Дисциплінований, письменний, про революцію навчений. Начебто надійний. Але от біля сараю притиснувся вухом до стінки, слухав спокусливий шепіт зсередини, потім заглядав у щілину. Там Міра розстебнула свою сукню і показувала груди. Підставляла їх під промінь сонця, що випадково заглядав у сарай через дірку в даху. Солдат припав оком і важко дихав. Поліз рукою в штани, почав робити рухи. Міра засміялася. Дуже звабливо. Так що всі памороки солдату забила.

      – Навіщо ж так. Іди до мене, – зашепотіла хрипким голосом.

      Солдат гучно ковтнув слину, озирнувся, чи немає кого поруч. Потім крадькома підійшов до дверей, відчинив їх, зайшов до сараю. Солодко посміхнувся, почав знімати штани. Із темряви вистрибнула Міра і вдарила нижче пояса. Солдат зі стогоном зігнувся, Міра вихопила його гвинтівку, вдарила прикладом у голову. Солдат повалився на землю, наче оклунок з дертю. Міра зв’язала руки ременем, затягла подалі в сарай, з гімнастерки зробила кляп. Обережно визирнула з дверей, прикрила їх і побігла до ближчого гаю.

      – Лише випадково роз’їзд на дорогі її знову схопив, – нагадав Ліберман.

      Одразу семеро вершників на дорозі з лісу. Виїхали з-за дерев і вирячилися