Одного разу на Дикому Сході. Владислав Івченко

з ненавистю подивився на вістового, потім на Міру.

      – Ну, сучко! Пощастило тобі! Тільки не думай, що надовго! Все одно тебе розстріляю! Я! Особисто! Продірявлю лоб твій білий! Тоді подивимося, чи посміхатимешся, чи ні! Не втечеш от пролетарського покарання! Не зараз, так увечері! Пристрелю! – закричав матрос. Зненацька таки вдарив Міру кулаком. Вона встояла, витерла кров з розбитої губи і знову посміхнулася. Наче це гра якась була. Жникін зовсім осатанів, кинувся до неї, збив з ніг, хотів топтати ногами.

      – Товариш комісар наказав доставити живою і непошкодженою! – закричав вістовий, у якого аж губи пересохли від захвату. Дивився на Міру, як кіт на м’ясо. Подобалася йому ця дівка. Така горда. І як гляне, так усе перевертається. Бісики в тих очах!

      Вістовий поставив коня дибки, строго зиркнув на Жникіна, а той аж заревів від люті. Але привчений був до дисципліни. Та і якщо він, балтійський моряк, сіль революційної землі, не буде дотримуватися дисципліни, то що вже тоді чекати від мобілізованих гречкосіїв, які тільки і мріють, як по хуторах своїх розбігтися. То зупинився, не став утоптувати Міру в землю, як хотів.

      – Забирай цю сучку! А ти, мерзотнице, запам’ятай, що не надовго відпускаю я тебе! Вже увечері особисто пристрелю! Особисто! Ось цими руками! В землі будеш посміхатися, підстилка офіцерська, курва буржуазна! Забирай її!

      – Куди забирай, як я її повезу? – спитав вістовий.

      – На мотузку і хай біжить за тобою! – Жникін від крику вже аж охрип.

      – Давайте краще на возі довезу. Швиденько, – запропонував Чет.

      – О, з возом краще, – погодився вістовий.

      – Щоб якусь сволоту білогвардійську ще возом возити! – обурився матрос. – Хай пішки іде, проститутка офіцерська!

      – Комісар наказав якомога швидше, – нагадав вістовий.

      Міра посміхнулася і пішла до возу. Легко застрибнула, вмостилася на сіні, наче королева на троні.

      – Рушай, Ваню, – сказала Чету.

      – Ах ти ж тварюко! Я тобі дам солдатом Червоної армії командувати! Суко! – вибухнув Жникін і кинувся до Міри, щоб схопити її за дрібні кучерики, стягнути з воза і бити, бити, бити. Але Чет нагнав коня і віз заторохтів до села, де знаходився штаб. Вістовий поїхав поруч. Жникін вилаявся і повернувся до полонених.

      Позаду воза матрос знову сказав про караючу руку світової революції та пролетарський суд, про заслужене покарання. Далі постріли. Не залп, а по одному, з маузера матрос стріляв полонених, що стояли навпроти викопаних власноруч могил. Коли Жникін убив усіх, солдати закинули до могил руки чи ноги, що стирчали з ями, потім почали прикидати земелькою.

      – Зовсім Жникін з катушок зірвався, – сказав вістовий, а сам все дивився на Міру, в якої сукня задралася вище колін. Ноги тонкі, гарні ноги. Вістовий аж за губи себе кусав.

      – Ага, хоч на ланцюг саджай матросика, – погодився Чет.

      – Це він після Вовчої дивізії. Тоді ж весь загін балтійських моряків побили. Йому пощастило вижити. Тільки ж потім сам отаман Куделін на спині величезну зірку вирізав.