Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

автобуси так само вчора й нині,

      А день – такий же синій, синій день…

      Скажи, чому в дочасну домовину

      Нас путь одна сухоткою веде…

      Скажи, чому бушую і гуляю,

      А в серці сум і сонце і весна,

      І дух терпкий степового розмаю

      І золота весна…

      О не сумуй, що не такі, а інші

      Прийшли ми в цей зелений, милий світ.

      Там у степах забрунькувала вишня,

      І на Дніпрі сльозою вкрився лід.

      Там по степах… та ти не розумієш,

      Тобі рідніші брук і димарі…

      У сивім ковилі ховає сонце вії

      І в позолоті очерет горить.

      І кличе владно знову повернути

      Далекий голос юність золоту,

      А за вікном голодний вітер, лютий

      І в ніч дерева зігнуті ростуть.

      Ах думи, думи… До блідого ранку

      Вузька канапа не дає заснуть: —

      Я завтра знов лічити буду гранки

      І у портфелі тамувать весну…

      Гармонія і свинушник

      Частина перша

      І

      Диктова дощечка, прибита на дверях, промовляла: «Стукати у вікно».

      І справді, Катерина, пооббивавши руки, два-три рази вдарила каблучкою в двері і вже збиралась йти, коли десь зарипіли іржаві завіси й хрипкий сонний голос прохрипів:

      – Хто там?

      Катерина:

      – Тут живе Петро Сушня?

      Відповіді не було; вона почула тупотіння босих ніг, біганину й балачки.

      На дворі було тихо. Сонячний ранок гудів хмарами мушви, із близького кладовища долітало зелене цвірінькання птахів і солодкий запах бузку. Весна саме переходила в літо і вже тепер о восьмій ранку в цьому заводському селищі, що розташоване по цей бік Дніпра проти великого південного міста, було жарко й задушливо від порохняви й розпаленого каміння.

      Катерина здивовано ждала – де ж пішов отой хрипкий бандит?

      Через дві хвилини за дверима знову щось застукало і на поріг вийшов хлопець з розкуйовдженою головою.

      – Зайдіть, – пробурмотав він і повів Катерину до хати. – Вибачте, – почав понуро він, але раптом якась сонячна зміна сталася з ним; обличчя йому зашарілося, і він радісно засміявся… Засміявся він, а Катерина байдуже:

      – А! Й ви тут живете, Михайле? Я й не знала! Мені треба бачити Петра Сушню… Я прийшла, щоб побачити Петра Сушню.

      – А… він зараз прийде.

      – Я йому привезла листа з Києва, – додала, що вона, власне, й Петра мало знає, що коли б не лист, то вона не зайшла б. – Навіть, чудно, як це ми знову зустрілися.

      Для Михайла – це теж несподіванка. Так. Але тут увіходить Петро й перебиває розмову.

      Катерина:

      – Якщо хочете відповісти, та завтра принесіть. Бухаринська, 10. Галині. Ви ж її знаєте? – вона уважно обдивилася кімнату й всміхнулася, глянувши на Петра.

      – Добре, – пробурмотів той, а Катерина, кинувши «до побачення», енергійно на місці повернулась і вийшла. Вже в дверях знову зупинилася, оглянула сіни й до Петра:

      – Дивіться ж, не пізніше 11-ї…

      Петро не встиг і рота розкрити, щоб подякувати, як вже двері за Катериною стукнули надворі. Михайло схопив шапку й подався слідом за нею, а Петро замислено повернувся