Стократ. Марина Дяченко

за зябра на тонку гілку. Хлопець тримав її трошки на відльоті – щоб не забруднити лускою штани.

      Потім Ріпчин погляд перемістився на хлопцеве лице. Дивне лице. Одночасно дитяче й доросле, з неприємно-твердим і водночас мрійливим поглядом. Ріпка ніколи раніше не бачив таких облич у хлопців.

      Не чекаючи відповіді, підліток підійшов до випалини при дорозі й швидко, звично, спритно навіть, як на досвідченого мандрівника, приготував, розклав і роздмухав маленьке багаття. Трісочки для розпалювання, дрібний хмиз і навіть поліна були в нього заготовлені заздалегідь.

      Риба лежала на дбайливо підстеленому лопухові.

      – Хлопче, це ж браконьєрство, – ризикнув сказати Ріпка. – Якщо ти її вловив у громадській річці без ліцензії…

      – Вловив чи купив на ярмарку, – хлопець байдуже знизав плечима. – Купувати без ліцензії можна?

      Ріпка відзначив про себе, що хлопець анітрохи не боїться людей. Ні громада, ні влада, ні вартові не здаються йому проблемою – хлопчисько спокійно й упевнено пояснить своє право хоч єгереві, хоч самому князеві, і, що дивно, єгер і князь визнають за ним це право…

      Рибалка тим часом готував собі вечерю. Ріпка помітив, що один бік у рибини дірявий – наче її не вивудили чи вловили мережею, а штрикнули чимось схожим на острогу… чи навіть на клинок. Погляд його перемістився на довгий згорток, який хлопець носив за спиною, а тепер зняв і поклав на витоптану траву коло багаття.

      Риба, вичищена й нанизана на прутик, впустила на вугілля першу краплю жиру. У Ріпки спазмом перехопило горло.

      – Невдалий день? – спитав хлопець, не дивлячись на нього.

      – Та наче, – зізнався Ріпка.

      – Їсти будеш?

      – Хотів би, – сказав Ріпка. – Але нема чим розплатитися.

      – Та і я за неї не платив, – хлопець підняв лице, освітлене знизу вугіллям, і раптом усміхнувся. – Отож їж, тільки хай ще трохи пропечеться… Чого ти боїшся?

      – Я? – Ріпка здригнувся.

      – Ага. Сидиш над своїм мішком і боїшся, боїшся… Що там у тебе?

      Ріпка посмутнів.

      – Не моє діло, – миттю відгукнувся хлопець. – На, бери собі хвоста, а я голову люблю.

      Він розрізав рибину рівно навпіл, собі взяв голову, Ріпці простяг хвоста. Риба сичала, стікаючи жиром, і на кілька хвилин Ріпка забув свою біду – тільки дмухав, жував, знову дмухав, випльовував кістки, обсмоктував хребет, облизував пальці…

      Але риба закінчилася. Залишився один тільки обгорілий хвіст.

      – Дякую, – Ріпка згадав про пристойність.

      – На здоров’я, – хлопець потягнувся.

      Було вже поночі. Вози на дорозі з’являлися дедалі рідше, люди при багаттях укладалися спати. Тріснуло вугілля у вогні, посипалися в небо іскри.

      – Учора я бачив бійку зірок на небі, – сказав хлопець.

      Ріпка обережно гмикнув.

      – Ти мені не віриш? – не образився, а радше здивувався хлопець. – Ти сам ніколи не бачив?

      – Ні, – зізнався Ріпка. І, помовчавши хвилину, додав: – Хоч