Судний день. Ярослав Яріш

дворами. Я лише хочу, щоби в державі був мир та спокій, щоби розвивалася торгівля, ремесла, культура, щоби менше було усіх цих інтриг, заколотів.

      Ці слова її величність сказала душевно і ніби якось втомлено. Григорій привстав на одне коліно, знову поцілував руку імператриці.

      – Ваша величносте, але ж ми говоримо про Малоросію. В одному цьому слові лише скільки достатку. Саме слово смакує і пахне, як свіжий житній хліб, витягнений з печі, відчуваєте?

      Імператриця поглянула на свого фаворита.

      – Ех, Григорію-Григорію, і хто ж це вас постійно надоумлює на такі мислі?

      – Ніхто. Я здатен самостійно мислити і мої слова походять від щирого серця. Я – офіцер, і я звик говорити те, що думаю, і не буду мовчати, коли справи стосуються блага матушки Росії.

      Скидалося на те, що фаворит образився. Він встав. Катерині знову потрібно було щось придумати, аби повернути його прихильність. Вона піднялася з крісла.

      – Ходімо зі мною, хочу вам щось показати.

      Її величність пішла до сусідньої кімнати, граф нехотя посунув за нею.

      Посередині кімнати стояло не то крісло, подібне на трон, не то трон, подібний на крісло: було воно розміром з дитяче кріселко, але зроблене у вигляді трону.

      – Ваша величносте, що це?

      – Це мій подарунок польському королю. Збираюся його вислати разом з листом, – посміхнулася імператриця. Григорій зацікавився. Підійшов ближче, почав розглядати. Раптом він підняв кришечку, що була прироблена у сидушці крісла. Усередині була приставлена нічна ваза.

      Графу аж сльози на очі вийшли, так він зареготав.

      – Дійсно, ваша величносте, цей подарунок буде достойний польського короля. Ой, потішили ви мене, матінко.

      Григорій, все ще підсміховуючись, пішов до виходу.

      – Ви мене покидаєте, графе?

      – На жаль, так. Мене чекають друзі, з якими я сьогодні маю розіграти кілька партій у більярд.

      – Цікаво, і хто ж ці ваші друзі, заради яких ви готові покинути свою імператрицю?

      – Один князь, один граф, один генерал, один прокурор, один губернатор, – скоромовкою сказав Григорій, незважаючи на те, що Катерина хотіла, аби він залишився.

      – Маю надію, ви зволите ввечері провідати мене у моїх покоях і допоможете скоротати самотність?

      – Не знаю, ваша величносте, партія може затягнутися, а моя честь не дозволить мені покинути товариство посеред гри.

      – Облиште, Григорію, – посміхнулася Катерина. – Невже ваші нові друзі важливіші для вас, ніж я. І чи не вони це часом намовляють вас проти польського короля. Та, як би там не було, ви придворний, і маєте деякі обов’язки перед своєю імператрицею.

      Фаворит «відвісив» її величності глибокий поклін, ще раз поцілував руку й вийшов з кімнати.

      В одному з кабінетів палацу зібралися п’ятеро чоловіків. Хоч у кабінеті були зручні дивани, проте ці панове залишалися стояти, переступаючи з ноги на ногу. Щось дуже тихо перемовлялися – в кабінеті витав дух чималого напруження. Одягнені