Судний день. Ярослав Яріш

гніву гайдамацького тебе ніхто не сховає!

      Сказавши це, Бондаренко свиснув – прибіг карий коник. Не стаючи в стремено, запорожець вскочив йому на спину, ще раз поглянув на Аврамка, а тоді погнав геть від корчми.

Кілька днів пізніше

      Коні пішли кроком, мнучи траву та засохлий полин. Розчервонілі за цілий час дороги козаки скинули шапки з голів, повитирали піт. Надворі було досить тепло, хоч і прийшла уже осінь. Сонечко пригрівало, повсюди літало павутиння. Пахло свіжою землею – десь недалеко звідси орали селяни. Вітерець бігав по полі, прохолоджаючи козаків.

      – Де ж подівся цей клятий харцизяка? – говорив позаду Івана Федір із досадою у голосі.

      – Він не харциз – запорожець. Це, брате, різне, – поправив Гаранджа.

      – Правду кажуть, що ці запорожці з чортом знаються – немов у воду канув.

      – І жовнірів покремсав… Один – чотирьох. Як ти кажеш, Іване, його звали?

      – Бондаренко, – відповів Іван, пильно оглядаючи степ.

      – Отож-бо.

      Чота уманських козаків, що складалася із дванадцяти чоловіків, пішла навздогін за Іваном Бондаренком – запорожцем, що напав у Богуславі на жовнірів і потнув їх добряче шаблею. Хитрий гайдамака уже вкотре вислизає з їхніх рук – і це Левченкові починає не подобатися. Осавул зупинився серед степу і почав оглядатися: дорога пішла поміж лісом і хуторами: кудою ж гайнув невловимий Бондаренко?

      – Що скажете, товариство? – запитав поради у друзів.

      – До лісу йти годі, – тут же озвався Борщик. – Темніє.

      – Еге ж! До людей треба добиратися. Попитаємо, що і як, а заодно й повечеряти можна, – погодився Федір.

      Чогось у Левченка крутилася у голові думка, що Бондаренко також не подався в ліси…

      Село вже показалося перед очима, тож козаки полегшено зітхнули – нарешті людська оселя замість темного лісу та безлюдного степу. Втома з далекої дороги написана на їхніх обличчях; одяг – у дорожній куряві, навіть коні форкали раз у раз і крутили головами – знак неабиякої втоми.

      Іван привстав у стременах, розглянувся навкруги: степ був безлюдний, лише вдалині виднівся гурток плугатарів, що доорювали ниву. Трава в полі пожовкла; зілля зсохло і не пахло уже так, як навесні. Не було чути співів степового птаства, ні свисту бабаків. З неба чулися крики запізнілої зграї диких гусей, що летіли на південь.

      Левченко поглянув на сонце – було вже далеко за обід. Треба квапитися – дні тепер короткі. Ось уже і степ до зими приготувався, і люди урожай з поля позвозили та закінчують сіяти озимину.

      А з села долинали звуки музики.

      – Десь весілля або танці. Приїдемо – гайда зразу гуляти! – завзято мовив Федір Моторний.

      – Ти що, мало нагулявся з харцизяками на Чорному шляху? То зараз іще з Бондаренком погуляємо, – Іван втомлено подивився на товариша. Той у відповідь посміхнувся:

      – Так не я ж танцював – моя шабля!

      Чим ближче козаки доїжджали до села, тим виразніше чулася музика.

      – Ніби в отому кутку грають.

      – Гайда