Судний день. Ярослав Яріш

ще волове не заплачено за осінь, – відірвавши очі від книги, мовив орендар дебелому хлопу.

      – Так поздихали ж мої воли, за віщо платити?

      Орендар подивився на нього:

      – Чим будеш лан обробляти?

      – Чорт його знає.

      – Можу тобі дати пару волів. Навесні порахуємося, щось віддаси з урожаю, решту – відпрацюєш.

      Хлоп хмикнув:

      – Нащо мені, пане, ті воли: і так годувати нічим! Усе вже віддав, голий-босий ходжу.

      Аврамко ще пильніше поглянув на нього.

      – То я ще тобі винен, що ти такий господар нікудишній? Навіщо тобі взагалі то поле, якщо ти його обробити не можеш? Заберу в тебе, а ти, щоб не здох з голоду, на фільварку в мене робити будеш.

      Хлоп вирячився.

      – Та що ви, пане, у мене ж діти дрібні!

      – І дітям також роботу знайдемо. Іди. Підходь наступний і кажи прізвисько! – гукнув орендар до черги.

      Козаки стали мимовільними свідками цієї розмови. Орендар раптом зауважив їх, встав, поклонився.

      – Вельможне панство, прошу не затримуватись, прошу, прошу. Заходьте до господи. Гей, гевали, розступіться, дайте вельможним панам дорогу.

      – Ніколи нам, – відповів Левченко і почав розглядатися навколо, а тоді зазирнув у корчму: там лише пиячили жовніри. Надворі також нікого не було, тільки якийсь хлоп носив дрова і складав під повіткою: певно, наймит.

      – Тут їх нема, – впевнено мовив Левченко до своїх.

      – Диви, диви, як поганець обдирає людей, – натомість промовив Гаранджа, кидаючи погляд у бік Аврамка. – Так і руки чешуться дати в пику, а ті всі папери порвати до дідьчої мами.

      – Пішли, – коротко наказав Левченко і першим рушив до свого коня.

      Аврамко, провівши козаків очима, покликав наступного.

      – У мене все заплачено, панщина відроблена. Чого мене закликали? – відразу обурився господар.

      – Прибутку не даєш.

      – Що? – не второпав чоловік.

      – Горілки, кажу, не купуєш. Чи ж ти не знаєш, гевале, що кожен посполитий мусить купити в державній корчмі горілку, аби дати прибуток державі?!

      – Так корчма ж твоя, а не державна, – розвів руками хлоп.

      Аврамко аж спаленів:

      – Та що ти розумієшся, хамів сину! Не тобі, неграмотному, мене вчити.

      – Чого ж неграмотний? – хлоп попався на диво впертий. – Письменний я! І горілки твоєї купувати не буду: водою занадто розбавляєш!

      Орендар почервонів.

      – Ах он воно що. Грамотний. Ви чули, панове, грамотний тут знайшовся!

      На цей заклик із корчми вийшли жовніри, потираючи руки. Було їх четверо.

      – Ти?

      Чоловік вирішив стояти на своєму.

      – У мене все сплачено, все відроблено…

      – Ти вельми грамотний, лайдаку? – жовніри його оточили загрозливо.

      – Я не лайдак, у мене все сплачено…

      Однак слів більше не було, а пішов удар кулаком у лице: господар упав, зойкнувши, і злапався за обличчя. Пішли