Судний день. Ярослав Яріш

і лежав собі, не соромлячись своєї оголеної натури, заклавши руки за голову.

      – Грішо, – почала імператриця. – Я знаю, з ким ви грали в більярд і про що говорили.

      Він подивився на неї.

      – Давно відомо, що тут стіни мають слонячі вуха. І що, ви хочете мене покарати? Тоді вперед, але я все одно не відступлюся від своїх переконань…

      – Григорію, я ж знаю, що ви ніколи не зробите мені шкоди, але мені так страшно, так страшно.

      Граф сів у ліжку, повернувся до своєї коханої.

      – Клянуся: ніколи не заподію вам зла, ваша величносте, ніколи не поступлю всупереч інтересів держави. Зрозумійте, ваша величносте, ми придумали план, який нам багато чого дає, але в разі провалу якого нам нічого не загрожує. Малоросія має бути в наших руках!

      Вони дивилися одне на одного, нарешті Катерина посміхнулася.

      – Я вірю вам.

      – О, благословенна та мить! – викрикнув Григорій. – Скажіть, ваша величносте, як я можу вам віддячити?!

      – Обіцяйте, Григорію, що ніколи не перестанете любити мене.

      – О, клянуся небесами, я любитиму тебе!

      При тих словах він зірвав з неї покривало.

      – Грішо, – попросила Катерина, легко намагаючись закрити руками свої пишні груди, але коханець уже з великим жаром припав до неї, цілуючи руки, шию, груди, живіт. Її величність млосно зітхнула в новому передчутті та бажанні.

      У любовних утіхах хвилиною проходила ніч. Коханці м’яли своїми голими тілами шовкові простині та подушки, віддаючи один одному себе сповна. Вони не крилися зі своїми криками та стогонами, адже великий палац повністю ковтав усі звуки товстими стінами, а темна петербурзька ніч укривала все густим мороком.

      Розділ 3

С. Грузьке, Київщина. Осінь 1767 року

      Біленький рушник ліг на стіл. Першим ділом на нього поставили кварту горілки, чарки, а вже потім повикладали глечики й полумиски із закускою. Усе викладалося жваво й весело – присутні голосно розмовляли в передчутті ситного обіду.

      Осавул Якименко вирішив накрити стіл на свіжому повітрі, подалі від пилюки, що линула з току, а також від заздрісних людських очей. Деньок сьогодні видався погожий: хоч і холоднувато, проте ясно, головне, що на голову не крапає і вітер нічого не перекидає зі столу. Разом із ним до обіду повсідалися куми, свати й інші родичі осавула. Один з них налив у чарки.

      – Ну, дай Боже здоров’я.

      Випили. Якименко занюхав рукавом, узяв пальцями вареник із глечика, вмокнув у сметану й кинув собі до рота. Тут же у другу руку взяв огірочок.

      – Подивлюся, чи не байдикують, – мовив осавул чи то до самого себе, чи до присутніх, підвівся і виглянув з-за рогу стодоли в сторону току.

      А там селяни, від малого до великого, молотили. Немов у мурашнику. Люди працювали без перепочинку, раз у раз витираючи рукавами піт, що заливав очі.

      Якименко задоволено крекнув і сів на своє місце.

      – Давайте, куме, ще по чарчині, і будемо трохи братися за ціпи, – сказав один з родичів, на що осавул відповів:

      – Та ви що, куме, в житті