Судний день. Ярослав Яріш

мусив упіймати того Бондаренка або хоч подивитися на нього.

      Зі столу підвелися наречені, стали перед козаками, поклонилися.

      – Ласкаво просимо на наше весілля. Не погребуйте хлібом-сіллю.

      Левченко скинув шапку.

      – Вибачте нам, люди добрі. Ми лише подивимося тут – і відразу собі підемо!

      – Але ж просимо вас, сідайте, спочиньте собі з дороги, чарочку випийте за щастя молодяток, – підійшов старший дядько, напевно, батько одного з молодих. Він узяв козаків за руки і повів за стіл. – Прошу, не погребуйте.

      Федір із Грицьком переглянулися і пішли за дядьком. Левченко став уважно оглядати людей за столами і раптом побачив того, кого шукав: за сусіднім столом сидів чоловік із довгим запорозьким оселедцем. Не думаючи, Левченко пішов до нього і став навпроти. Люди принишкли в передчутті чогось поганого, а сам запорожець продовжував спокійно уплітати весільну ковбасу, огірки і сало.

      – Ну, здоров, Бондаренку, – привітався Іван.

      – Здоров, – відповів запорожець, набираючи ложкою галушки і навіть не дивлячись на співрозмовника. – Сідай отут, нехай не висить…

      Левченко ковзнув поглядом по Бондаренкові – на перший погляд був неозброєний, роками був трохи старшим за Івана. Широкоплечий, із крутою бичачою шиєю і жилавими руками.

      Козак сів на лаву навпроти, не спускаючи погляд з Бондаренка, котрий продовжував їсти.

      – Сам звідси підеш, чи волочити доведеться? – запитав Левченко.

      Запорожець вперше поглянув на нього, а тоді взявся рукою за сулію з горілкою, почав наливати: спершу Левченкові, потім – собі.

      – Давай. Щоб лихо оминало цю хату.

      Бондаренко випив одним духом, Левченко ж навіть не доторкнувся до своєї чарки.

      – Гребуєш? Отакі то ви, панські козаки. Попихачі. Із братом уже й випити годі, а панків-ляшків у дупу цілуєте, – мовив Бондаренко, закусюючи галушкою.

      – За щастя молодих – вип’ю, – погодився Левченко і хильнув одним духом.

      – Та ти закусюй, закусюй, пан тобі таких галушок не зварить… Пан тільки березовою кашею годує, що після неї срака три дні пече.

      – Годі блазнювати, – перервав мову запорожця Левченко. – Ходи з нами по-доброму.

      Тим часом до Івана підійшли його товариші і стали позаду. Бондаренко проковтнув галушку, тоді кинув спересердя ложку.

      – Навіть поїсти по-людськи не дадуть! І що ви за люди?! Ніби й земля нас одна породила, ніби й колискову мати одну співала, а рідного брата у ложці води втопити хочете…

      – Гайдамака мені не брат…

      – А хто ж? Лях? Пан? Певно, й самі до шляхетства пнетеся: там земелька, кріпаки…

      – Нам воєвода дав шаблю, аби ми людей захищали, – прохрипів Левченко, котрого зухвалий тон запорожця уже почав виводити з рівноваги.

      – То чого ж ви тих посполитих не захистили у Богуславі, котрих орендар обдирав, а жовніри до смерті забивали? Ех, не тим ви служите, хлопці, не тим руку цілуєте…

      Раптом Бондаренко вдихнув на повні