Судний день. Ярослав Яріш

зовсім мало шарів після того, як фаворит закотив у лузу ще один. Склалося враження, що Григорію було байдуже до розмови своїх товаришів, та раптом він встряв у дискусію:

      – Імператриця ніколи не видасть грамоти для чужого народу. Це суперечить всім мирним договорам і трактатам. Крім того цей ігумен вважається там політичним злочинцем.

      Присутні переглянулися. Губернатор знайшовся першим.

      – Але ж на цій грамоті не обов’язково повинна стояти печатка чи підпис її величності. Тамтешнім малоросам і того вистачить, а ми, у разі якого скандалу, зможемо усе заперечити. Так, мовляв, і так, ігумен усе вигадав.

      – А для більшого ефекту грамоту можна вилити з золота або викарбувати золотими буквами. Тоді мужики повірять, що її справді видала імператриця. – Губернатора підтримав граф.

      Усім це сподобалося.

      – Добре, – заговорив князь, – задум хороший. Отже підсумуємо. На майбутньому варшавському сеймі наш посол має активно захищати права православного населення, тиснути на короля і на сейм, щоб прийняти трактат, який спровокує магнатерію і вище католицьке духовенство. Озлоблені магнати почнуть бунтувати, своєволити. Король Понятовський попросить у її величності допомоги і ми введемо наші війська на Правобережжя. Перед тим пошлемо ігумену з того прикордонного монастиря «золоту грамоту». Він переконає місцеве населення перейти на наш бік. Якщо все пройде добре, то ми візьмемо під свій вплив велику територію Правобережжя. Коли ні – зможемо легко викрутитися, вмити руки. По-моєму, план чудовий.

      – Згідний з вами, ваша світлосте, – погодився прокурор. – Залишається тільки узгодити деякі дрібниці.

      – Які саме? – спитав князь.

      – Хто, де і коли передасть ігумену ту грамоту?

      – А просто у Варшаві…

      Тим часом фаворит закотив останній шар.

      – Здається, панове, я виграв.

      Князь посміхнувся.

      – А мені здається – ми скоро усі виграємо. Для цього у нас є усі засоби: гроші, влада, військо. Правобережжя має бути наше, а тамтешні православні мають опинитися під нашим крилом, жити і трудитися для слави Російської держави.

      На якусь мить запала мовчанка, проте її порушив фаворит.

      – Ми не обговорили найважливішого. Внаслідок цієї комбінації у наших руках можуть опинитися величезні земельні наділи Правобережжя й Запоріжжя.

      – Запоріжжя? – перепитав прокурор.

      – Так, а що? Як будемо вже на польській Україні, то за одно вже й ліквідуємо Запоріжжя.

      – На якій підставі? – не второпав сам князь.

      – Підстав може бути вдосталь, якщо тільки захотіти – хто може стримати російського ведмедя?

      Про це ще ніхто з присутніх не думав, та ідея їм сподобалася.

      – Можна спробувати, – мовив князь.

      – Отож, – продовжив фаворит. – Якщо у наших руках опиняться такі величезні земельні наділи, то пропоную їх зараз же розділити, щоби уникнути в майбутньому можливих конфронтацій.

      Григорій вийняв карту південно-західної