Судний день. Ярослав Яріш

хлів. Тут навіть допит та обшук гидко робити. Посидів би тут довше, то певно, блював би далі, ніж бачив. Як ти тільки міг кобіту привести до такої стайні? До речі, де вона? Син є, жінки нема. Втекла від тебе, чи що? Не диво: я б і сам звідси дав драла. Говори, хлопе!

      Воронович вдарив по столу кулаком. Данило тільки плечима знизав, говорив наче сам до себе:

      – Померла моя Настя, років десять уже. Тяжка недуга її забрала – довго мучилася.

      Воронович похитав головою.

      – Ай-ай-ай. Мати померла, батька повішають – як син рости буде? Батракуватиме. Таких дітей зараз багато швендяється.

      – Нічого, – відповів Данило, дивлячись в очі своєму кату. – Світ не без добрих людей.

      – Може й так, але я не добрий, а злий. Знайду – накажу шкуру живцем дерти, тоді твоє батьківське серце зм’якне, і ти все розповіси.

      – А ти знайди спочатку, – промовив тихо титар. Він стиснув кулаки, опустив очі, готуючись зустріти свою тяжку долю.

      Воронович проковтнув. Він звівся, кивнув – і тут же на титаря упав тяжкий удар. Данило, ніби підкошений, зсунувся з лави на землю.

      – Затятий, шельма. Скрутіть йому руки налигачем, та всипте.

      Почали бити. Сердешний титар мовчав, скулившись на долівці під тяжкими ударами жовнірських чобіт. Нарешті застогнав. Воронович зупинив побиття.

      – Щось хочеш сказати?

      Той не відповів нічого, лише дихав тяжко, готуючись отримати нову порцію ударів. Воронович наступив чоботом на посивілу голову, притиснув до долівки.

      – Ти в мене землю гризти будеш, а все мені, шельмо, скажеш. Продовжуйте, панове.

      Жовніри почали ще більше бити, на той раз трійчатками. За мить одяг титаря був пошматований, кров потекла з пекучих ран і розлилася по глиняній долівці, утворюючи болото.

      – Говори, де золото, де начиння, де каса? – кричали пани.

      – Він не скаже, знаємо таких, – мовив хтось.

      – Обшукати все село, городи, клуні, привести його родичів, – наказав ротмістр.

      Жовніри розбіглися. Воронович зупинив тих, хто бив титаря, – могли й убити. Хай відпочинуть. Шляхтичі закурили сапаючи.

      – Де його зловили? – нараз запитав Воронович.

      – На городі власному.

      – Тікав?

      – Ні, навпаки.

      Воронович оглянувся. До хати з церкви було ближче йти дорогою, а не городом. Тоді пан регіментар кинув оком у бік цвинтаря, що стояв позаду церкви і примикав до людських городів.

      – Гайда туди.

      Проте й на цвинтарі жовніри нічого не знайшли. Один з них заглянув у дзвіницю, де щойно били у дзвони мліївські діти, даючи знати про наїзд шляхти. Жовнір обшарив усе внизу, поглянув наверх, примружившись.

      А наверху сиділо хлоп’я років десяти. Це був синок титаря. Він міцно притискав церковні скарби, загорнені у білу скатертину, до грудей. Хлопець трясся зі страху, кусаючи до крові губи. На очах були сльози – йому звідси було добре видно, як пани повели батька. Хотілося кричати, але хлопчик ще сильніше затиснув зуби.

      Крізь дзвони проривалося сонячне проміння і сліпило жовніру