Все те незриме світло. Ентоні Дорр

питання: Ще далеко до Сен-Жермена? У нас є їжа, тьотю? Хто має паливо?

      Вона чує, як чоловіки кричать на дружин; чує, що на дорозі попереду вантажівка переїхала дитину. По обіді над ними пролітають три літаки, голосно, швидко й низько, й люди припадають до землі, деякі кричать, а інші кидаються в канави й ховають обличчя в бур’яни.

      Під вечір вони вже на захід від Версалю. П’яти в Марі-Лор кривавлять, панчохи порвані, й щосто кроків вона зашпортується. Коли вона каже, що далі не піде, батько на руках зносить її з дороги, вони піднімаються на пагорб, проходячи маленькі квіточки гірчиці, аж доки незупиняються біля поля за кількасот метрів від невеликого фермерського будинку. Поле стоїть скошене лише наполовину, зжате сіно покинуте, не зібране й не складене в копиці. Так, наче фермер кинув, що робив, і втік.

      Замкар дістає з наплічника хлібину й кілька кілець білої ковбаси, і вони тихо вечеряють, а тоді він кладе її ступні собі на коліна. На тлі вкритого хмарами неба на сході йому видно сіру валку машин, затиснутих між країв дороги. Автомобілі сигналять очманіло й пронизливо. Хтось гукає так, наче кличе дитину, що загубилася, й вітер відносить ці викрики геть.

      – Щось горить, Papa?

      – Нічого не горить.

      – Я відчуваю запах диму.

      Він знімає її панчохи й оглядає п’яти. Її ступні здаються йому легкими, мов пташки.

      – Що це за шум?

      – Це коники.

      – Уже темно?

      – Вечоріє.

      – Де ми спатимемо?

      – Тут.

      – Тут є ліжка?

      – Ні, ma chérie.

      – Куди ми йдемо, Papa?

      – Директор дав мені адресу одного чоловіка, який нам допоможе.

      – Де він живе?

      – У місті, що називається Евре. Ми там знайдемо чоловіка на ім’я мосьє Жано. У музеї його знають.

      – А Евре далеко?

      – Пішки дійдемо за два роки.

      Вона хапає його за зап’ястя.

      – Я дражнюся, Марі. Евре недалеко. Якщо хтось підвезе, то завтра будемо там. От побачиш.

      Вона примушує себе помовчати, доки серце робить сто ударів. А тоді питає:

      – А зараз?

      – А зараз ми спатимемо.

      – Без ліжок?

      – Ляжемо на траві. Тобі може й сподобатися.

      – А в Евре в нас будуть ліжка, Papa?

      – Думаю, що так.

      – А що як він не захоче нас прийняти?

      – Захоче.

      – А що як ні?

      – Тоді ми поїдемо відвідати мого дядька. Твого двоюрідного дідуся. У Сен-Мало.

      – Дідуся Етьєна? Ти ж казав, що він божевільний.

      – Він частково божевільний, так. Він божевільний десь на сімдесят шість відсотків.

      Вона не сміється.

      – А Сен-Мало далеко?

      – Досить питань, Марі. Мосьє Жано захоче, щоб ми залишилися в Евре. У великих м’яких ліжках.

      – Скільки в нас їжі, Papa?

      – Трохи є. Ти досі голодна?

      – Ні, я хочу приберегти харчі.

      – Гаразд. Так і зробимо. А тепер помовчимо й відпочинемо.

      Вона