Все те незриме світло. Ентоні Дорр

Це запах диму? Хтось розмовляє німецькою?

      Вона чує, як батько перекидається кількома словами з незнайомцем і віддає ключі. Потім вони йдуть повз ворота на рю Кюв’є, проходячи між мішками з піском, безмовними поліціянтами чи чимось ще, що недавно з’явилося посеред тротуару.

      Шість кварталів, тридцять вісім риштаків. Вона їх усіх рахує. Через шматки фанери, якими її батько закрив вікна, у їхній квартирі душно й спекотно.

      – Дай мені хвилинку, Марі-Лор. Я потім усе поясню.

      Її батько скидає речі до, здається, свого полотняного наплічника. «Їжа, – думає вона, намагаючись відгадати речі за їхніми звуками. – Кава. Цигарки. Хліб?»

      Знову лунає глухий удар, тремтить віконне скло. У буфеті дзвенить посуд. Сигналять автомобілі. Марі-Лор підходить до моделі й проводить пальцями по будиночках. Усе на місці. Усе на місці. Усе на місці.

      – Сходи в туалет, Марі.

      – Мені не треба.

      – Хтозна, коли потім трапиться така нагода.

      Батько вбирає на неї її зимове пальто, хоча стоїть середина червня, й вони збігають униз сходами. На рю де Патріарш вона чує віддалене гупання, схоже на кроки тисяч людей. Вона йде поряд із батьком, затиснувши складеного ціпочка в одній руці, а іншою тримаючись за його наплічника; усе навколо здається позбавленим логіки, як у кошмарах.

      Праворуч, ліворуч. Між поворотами – довгі відрізки бруківки. Незабаром вони йдуть вулицями, на яких вона точно ніколи не бувала, вулицями, що лежать за межами батькової моделі. Давно потому, як Марі-Лор збилася з підрахунку своїх кроків, вони підходять до такого щільного натовпу, що вона відчуває його тепло.

      – У потязі буде прохолодніше, Марі. Директор дістав нам квитки.

      – Нам можна зайти?

      – Ворота замкнені.

      Від натовпу віє нудотною напруженістю.

      – Мені страшно, Papa.

      – Тримайся за мене.

      Він веде її в іншому напрямку. Вони перетинають кипучу магістраль, а тоді підіймаються вулицею, що смердить, як замулена канава. Увесь час батькові інструменти приглушено брязкають у наплічнику й чуються далекі й безперервні автомобільні гудки.

      За хвилю вони знову опиняються в тисняві. Голоси відлунюють від високої стіни; її окутує запах вологого одягу. Десь хтось викрикує імена в рупор.

      – Де ми, Papa?

      – На вокзалі Сен-Лазар.

      Плаче дитина. Смердить сечею.

      – Тут є німці, Papa?

      – Немає, ma chérie.

      – Але скоро прийдуть?

      – Так кажуть.

      – А що ми робитимемо, коли вони сюди дістануться?

      – Ми тоді вже будемо в потязі.

      Праворуч від неї верещить дитя. Чоловік тремтячим голосом просить натовп розступитися. Жінка поблизу знову й знову зойкає:

      – Себастьєне! Себастьєне!

      – Уже ніч?

      – Ось тільки почало смеркати. Відпочиньмо хвильку. Передихнімо.

      Хтось каже:

      – Друга армія розбита, дев’ята – відрізана. Найкращі флотилії Франції втрачено ні за цапову душу.

      Інший додає:

      – Нас чекає окупація.

      Валізи