Все те незриме світло. Ентоні Дорр

з…

      Дзенькання возика віддаляється.

      Марі-Лор смикає його за поли пальта.

      – Papa, ну скажи, будь ласка.

      Він ще ніколи не бачив її такою блідою, як тоді, у тому пальті, на тлі чорних дерев. Чи не забагато він від неї вимагає?

      – Будинок горить, Марі. Люди його грабують.

      – Який будинок?

      – Той, до якого ми так довго йшли.

      Поверх її голови він бачить, як, тліючи, залишок одвірку розгорається й блякне, задутий вітром. Крізь діру в даху видно все темніше небо.

      Із диму виринають ще два хлопці, несучи картину в позолоченій рамі, вдвічі вищій за них, – портрет якогось давно померлого прапрадіда, що сердито дивиться в ніч. Замкар простягає вперед руки, намагаючись їх затримати.

      – Це вас бомбили?

      – Там усередині ще багато різного, – кидає один.

      Полотно на картині рябить.

      – Ви знаєте, де тепер мосьє Жано?

      – Та втік учора. Разом із іншими. У Лондон, – пояснює другий.

      – Нічого йому не розказуй, – втручається перший.

      Хлопці підтюпцем спускаються під’їзною алеєю, і їх проковтує темрява.

      – У Лондон? – шепоче Марі-Лор. – Директорів друг у Лондоні?

      Біля її ніг пролітають аркуші обгорілого паперу. В деревах перешіптуються тіні. На алеї валяється тріснута диня, схожа на відрубану голову. Замкареві більше несила на це дивитися. Увесь день, долаючи кілометр за кілометром, він тішив себе думкою, що їх зустрінуть і пригостять. Маленькі картоплини, гарячі всередині, на які вони з Марі-Лор кластимуть масло. Пір’я цибулі, гриби, круто зварені яйця й бешамель. Кава й сигарети. Він вручив би каменя мосьє Жано, і той витягнув би з нагрудної кишені мідний лорнет, підніс би його до своїх спокійних очей і сказав би йому, справжній камінь чи ні. А тоді Жано закопав би діамант у садку чи заховав за секретною панеллю десь у стіні, і на цьому все закінчилося б. Його обов’язок був би виконаний. Je ne m’en occupe plus.[24] Їм дали б окрему кімнату, вони б скупалися; може, хтось виправ би їхній одяг. Мосьє Жано, напевно, розказував би жартівливі історії про свого друга-директора музею, а зранку співали б пташки й у свіжій газеті було б оголошення про кінець окупації й досягнення розумного компромісу. Він повернувся б до своїх ключів, проводив би вечори, встановлюючи крихітні розсувні віконечка в маленькі дерев’яні будиночки. Bonjour, bonjour. Усе було б як раніше.

      Однак усе зовсім не так, як раніше. Дерева димлять, будинок тліє, сонце майже сіло. Замкар стоїть на гравійній алеї і стривожено думає: «А що, як хтось по нас прийде? А що, як хтось знає, що в мене в наплічнику?»

      Він бігцем веде Марі-Лор назад на дорогу.

      – Papa, мої ноги.

      Він перевішує наплічника наперед, закидає її руки собі на плечі й несе її на спині. Вони проминають рознесену сторожку і розбите авто й звертають не на схід, до центру Евре, а на захід. Повз них на велосипедах проїжджають люди. На їхніх змучених обличчях мелькає коли підозра, коли страх, а коли – і те, й те. Напевно, і в нього теж злякані очі.

      – Не так швидко, – благає Марі-Лор.

      Вони

24

Я більше цим не займаюся (фр.).