Все те незриме світло. Ентоні Дорр

кроків треба зробити від вхідних дверей до пекарні (сорок) і скільки ще – до ресторанчика (тридцять два), і що завжди буде цукор, який вона зранку кластиме в каву.

      Bonjour, bonjour.

      Картопля на шостій годині, Марі. Гриби на третій.

      А тепер? Що тепер буде?

      Плетіння шкарпеток

      Вернер прокидається після півночі й бачить одинадцятирічну Юту, що сидить на підлозі біля свого ліжка. У неї на колінах радіо, а поряд з нею на підлозі аркуш паперу для малювання, на якому простяглося всіяне вікнами місто з її уяви.

      Юта виймає навушник і зиркає на нього. У напівтемряві її розкуйовджене хвилясте волосся здається сяйливим як ніколи, мов запалений сірник.

      – У Союзі німецьких дівчат,[19] – шепоче вона, – нам кажуть плести шкарпетки. Нащо їм так багато?

      – Певно, райхові треба.

      – Для чого?

      – Для ніг, Юто. Для солдатів. Дай мені поспати.

      Наче за командою, маленький хлопчик, Зіґфрід Фішер, на першому поверсі скрикує раз, потім ще двічі, й Вернер з Ютою чекають, доки фрау Елена спуститься до нього, лагідно його заспокоїть і будинок знову наповниться тишею.

      – Ти тільки й цікавишся, що своїми задачами, – продовжує Юта. – І граєшся з радіо. Хіба тобі не хочеться зрозуміти, що відбувається?

      – Що це ти слухаєш?

      Вона схрещує руки, повертає навушник назад у вухо й не відповідає.

      – Ти що, слухаєш щось таке, чого не мала б слухати?

      – Яке тобі діло?

      – Це небезпечно, ось яке мені діло.

      Вона закриває друге вухо пальцем.

      – Інші дівчата не проти, – стишено каже він, – плести шкарпетки, збирати газети й усяке таке.

      – Ми бомбуємо Париж, – вимовляє вона на повний голос, і він стримує порив затулити їй рота долонею.

      Юта підводить зухвалий погляд. Вона має такий вигляд, наче її обдуває невидимий холодний вітер.

      – От що я слухаю, Вернере. Наші літаки бомбують Париж.

      Втеча

      По всьому Парижу люди складають посуд у підвали, зашивають у подоли одягу перли й ховають золоті каблучки в книжкові оправи. У музеї з письмових столів забрали друкарські машинки. Коридори перетворилися на майданчики для пакування, їхню підлогу вкрила солома, тирса й шпагат.

      У полудень замкаря викликають до кабінету директора. Марі-Лор сидить, схрестивши ноги, на підлозі в шафі з ключами й намагається читати свою книжку. Капітан Немо збирається взяти професора Аронакса та його супутників на підводну прогулянку устричною обмілиною шукати перли, але Аронакс боїться акул, і хоч вона прагне дізнатися, що станеться далі, речення на сторінці розбігаються. Слова розсипаються на літери, літери – на нерозбірливі горбики. Вона почувається так, наче в неї на кожній долоні по великій рукавиці.

      У кінці коридору, в будці охоронця, доглядач туди-сюди крутить ручки радіо, але чути лише тріск і шипіння. Коли він його вимикає, музей накриває тиша.

      Хай це буде крутиголовка,

19

Молодіжний і дитячий жіночий рух у складі гітлер’югенду. – Прим. ред.