Все те незриме світло. Ентоні Дорр

бруду, і він був такий голодний, що думав, чи не залишилося на мулах м’яса, яке можна було б з’їсти.

      Він чув, як край лопати загрібає гравій.

      Він чув голосний вдих сестри.

      А тоді, наче якась еластична стрічка натягнулася до краю, щось смикнуло його назад у підвал під «Бджолиним готелем».

      Підлога перестала труситися, але звук не стих. Він притискає долоню до правого вуха. Гул залишається, схожий на дзижчання тисячі бджіл, десь дуже близько.

      – Це мені чується? – питає він, але не чує своїх слів.

      Ліва сторона його лиця мокра. Навушників, які він мав на собі, немає. Де верстак, де радіо, що це таке важке тисне на нього згори?

      Зі своїх плечей, грудей і волосся він струшує гарячі шматки каміння й дерева. Знайти ліхтар, перевірити, як там інші, перевірити, що з радіо. Перевірити, що з виходом. З’ясувати, що сталося з його слухом. Це раціональні кроки. Він намагається сісти, але стеля стала нижча, і він ударяється головою.

      Спекотно й стає дедалі спекотніше. Він думає: «Нас замкнули в коробку, а коробку вкинули в жерло вулкана».

      Минають секунди. А може, й хвилини. Вернер і далі стоїть на колінах. Знайти ліхтар. Потім товаришів. Потім вихід. Потім розібратися зі слухом. Напевно, солдати Люфтваффе згори вже пробираються крізь уламки їм на допомогу. Але він не може знайти свого ліхтаря. Він навіть не може підвестися.

      У цілковитій темряві перед його очима миготить тисяча рухливих червоних і синіх плям. Язики полум’я? Видіння? Вони спалахують над підлогою, а тоді піднімаються до стелі, світячись дивно, спокійно.

      – Ми мертві? – кричить він у темряву. – Ми загинули?

      Підвал

      Щойно затихло ревіння бомбардувальників, як над будинком просвистує артилерійський набій і з глухим гуркотом вибухає неподалік. На дах щось сиплеться – його уламки? жарини? – і Марі-Лор каже вголос:

      – Ти надто високо. – Вона примушує себе вилізти з-під ліжка. Годі висиджуватися. Вона повертає камінь у будиночок, ставить на місце планки, які слугують йому за дах, вкручує димаря й опускає крихітну модель у кишеню сукні.

      Де її черевики? Вона повзає по підлозі, але намацує лише шматки дерева і, напевно, скалки віконного скла. Вона знаходить ціпок і в самих панчохах виходить у коридор. Тут запах диму сильніший. Підлога досі холодна, і стіни теж. Вона облегшується в туалеті на шостому поверсі й стримується, щоб не смикнути ручку бачка, знаючи, що він більше не наповниться. Вона завмирає, перевіряючи, чи повітря не стало гаряче, перш ніж іти далі.

      Шість кроків до сходів. Над її головою пролітає другий набій, і Марі-Лор скрикує. Коли він вибухає десь за річкою, підвіски на люстрі колишуться й дзвенять.

      Дощ із цегли, дощ із гальки, повільніший дощ із сажі. Донизу – вісім гвинтових сходинок; друга й п’ята скриплять. Обернутися навколо баляси, ще вісім сходинок. Четвертий поверх. Третій. Тут вона перевіряє натяжний дріт, який її двоюрідний дідусь встановив під телефонним столиком на сходовому майданчику. Дзвоник висить, дріт натягнутий і проходить крізь діру, просвердлену в стіні.