Прогулянка на війну. Ака Морчиладзе

сидить на зустрічах із виразом задоволення на обличчі. У Джапари народився ще один хлопчик. У мене ж нічого й нікого. Я самотній, таким, мабуть, і буду, сидячи поряд із тією клятою японською свічкою та стискаючи у пальцях недопалок цигарки.

      Яна…

      Чи залишилося бодай щось із того, що було у нас? Напевно, нічого.

      2

      Отже, ми вирушили.

      Вирушили, щоб, як сказав Ґоґлік, знайти місце, де трохи тепліше, ніж у нашому чортовому місті. Того дня, коли від’їжджали, у Тбілісі було справді дуже холодно. Можливо, тому Ґоґлік і не був таким жвавим, як зазвичай. З іншого боку, важко сподіватися на його врівноваженість та поступливість за таких обставин: ми їхали на чужину на чужі гроші, а звідти маємо привезти чужий товар. Щоправда, Ґоґліка це насправді не дуже хвилювало. Він такий дурний вилупок, що люди серйозних справ йому здебільшого не доручають – ну, якщо не враховувати закінчених йолопів на зразок Ачико Кіпіані, поряд із тупістю якого розум навіть Ґоґліка видається гострим, як ніж.

      Пригадую випадок на весіллі Джапари. За столом ми з Ґоґліком опинилися навпроти двох хлопців – здається, то були нові родичі Джапари. Один із них, бізнесмен, – лисий чолов’яга років під сорок, а інший – бородатий молодик у зеленому костюмі. Вони поводилися дещо зухвало: весь час перешіптувалися, розмахували рогами з вином, незважаючи на сусідів. Ґоґліка, відтоді як я його знаю, цікавили тільки дві речі на світі: дивитися фільми, а потім їх обговорювати. У цьому – все його життя. Утім, є ще одне, що може привернути увагу Ґоґліка: варто йому побачити неподалік дещо таке, що можна палити або вколоти, й він умить це внюхає. Такого від нього не сховаєш, мов від того клятого КДБ. Можливо, це пов’язано з тим, що Ґоґлік завжди на мілині. Не можу пригадати жодного разу, коли б він платив будь за що сам. Тим не менше, саме Ґоґлік, а не хтось інший, найчастіше їде й роздобуває у дилерів «травичку». На моїй машині їде, зрозуміло.

      Ну, гаразд. Тож сиділи ми на весіллі вже хвилин сорок, може, сорок п’ять, коли ті двоє підвелися з-за столу й пішли. Я розумів, куди саме: до туалету, попалити «косячок».

      Ґоґлік підхопився з місця так рвучко, – мало посуд не поперекидав, – що на нього почали оглядатися.

      – Стривай, – ледь чутно звернувся він до лисого. – Я піду разом із вами.

      – Ні, друже, не треба, я гадаю.

      – Та годі тобі, друже… – Ґоґлік уже був по той бік стола.

      – Послухай, чоловіче, у нас лише крихта, – пробурчав молодик у зеленому.

      – Ну, то й пішли, – підсумував Ґоґлік й, узявши молодика під лікоть, скерував того із зали.

      За десять хвилин вони повернулися. Ґоґлік, як завжди, виглядав задоволеним. Вони розсілися на місцях, зберігаючи гідність, наскільки були спроможні. Минуло ще з півгодини. Раптом Ґоґлік обернувся до мене й тихенько сказав:

      – Виходь звідси, а я за хвилину слідом. У мене тут є трохи попалити.

      Я був не на жарт здивований, але припустив, що він трішечки розжився у тих двох. Виявилося, що ні.

      – У