Прогулянка на війну. Ака Морчиладзе

Та пішов він під три чорти, мені було байдуже. Таким щасливим я ще ніколи не почувався. Усе йшло просто чудово, я був паном над панами.

      Ми всюди ходили з Яною разом. Обов’язково кудись ішли, незважаючи на те, якою була погода: дощ там чи сніг, чи тріскучий мороз. Саме йшли, тільки пішки. У нас було улюблене місце, де ми проводили багато часу, – ресторанчик «Мінгрельська кухня», що на вулиці Грибоєдова. Бувало, коли сиділи там, Яна запускала руку до моєї кишені й знаходила мою руку. Ми поважно бесідували, як годиться людям дорослим, Яна посміхалася, а я міцніше стискав її руку… Був щасливим. Мені почало насправді подобатися бути домашнім. Яна носила мої светри під своїм стареньким, благеньким пальтом, а коли я купив для неї чудернацькі італійські джинси, ми просто дивилися на них та сміялися.

      Якось я зайшов до тата зрання. Батько ще був у ліжку, а на ньому верхи сидів Іраклій: вони так боролися. Я сказав, що мені потрібно п’ять тисяч карбованців. Тато спустив Іраклія на підлогу й сів у ліжку.

      – Ти що, в карти програв? – Він був готовий зірватися на крик.

      – Мені потрібно купити куртку.

      – Куртка в тебе вже є. Надута така, як там її правильно називають?

      – Мені треба нову.

      – Кудись надумав податися? – Ні, він таки навіжений. Упевнений, що я намагаюся втекти до Інгушетії чи ще кудись світ за очі. Це з того часу, як ще на першому курсі нас із Морчилою затримала міліція на півдорозі до Владикавказа.[5] Із якого дива ті покидьки до нас присікалися, й досі гадки не маю. Ми не робили нічого такого, що їм примарилося.

      – Я нікуди не маю наміру їхати, просто хочу купити куртку. Куди б ото мені їхати й навіщо?

      – Звідки я знаю? Уся ваша банда – хитрі вилупки. – Він підвівся з ліжка, почухав живіт і гукнув: – Нано!

      Вона увійшла до кімнати.

      – Куди він хоче вшитися?

      – А чому ти гадаєш, буцімто він кудись вирушає? Він усього тільки й просить, що купити куртку.

      – Ви завжди перешіптуєтеся за моєю спиною. Щойно він переступить поріг, то відразу кидається до тебе. Наскільки я розумію, ви обидва мене обдурюєте.

      – Може, заварити чаю, Тенгізе?

      – Піди разом із ним. Підете й купите ту куртку разом, – несподівано вирішив батько і повернувся до мене: – Це для Ґоґліка?

      – Ні. Що тут можна не розуміти? Куртка для мене.

      – Візьми машину. – Він кинув мені ключі. – І не здумай висадити Нану десь дорогою. Мені не хочеться телефонувати всюди і з’ясовувати, де ви.

      Тепер, отримавши гроші, я був знову щасливим. Куртку надивився у центрі міста – здається, якоїсь турецької фірми, – а купити хотів для Яни. Я відразу попросив продавців відкласти її доти, доки привезу гроші. Аж раптом у магазині натрапив на Темура Панчулідзе та ще декількох знайомих хлопців. Панчулідзе зняв куртку з вішака, сказавши, що сплатить за неї для мене.

      – Бери, Ґіо, – запропонував він. – Повернеш гроші наприкінці тижня.

      Розумієте?

5

Коли герой, який у 1990–1991 рр. пише дипломну роботу, був на першому курсі, місто мало назву Орджонікідзе.