Прогулянка на війну. Ака Морчиладзе

він сидітиме у чайхані. Я поцікавився, чи в них є корови. Вона відповіла, що ні, бо корів у місті тримати не дозволяють. Можна подумати, що мені так цікаво знати про тих корів. От же вилупок! Так нас ошукати! Я цьому невдасі ще покажу корів – знатиме, як нас дурити!

      Я розвернув машину.

      – Нам потрібно десь роздобути бензину, Ґоґліку. В обидва кінці не доїдеш на тому, що залишилося.

      – Давай, друже, спершу дістанемося базару. Треба встигнути, поки цей покидьок звідти не вшився.

      – А ти знаєш, де у них базар, га?

      – Аякже! Я ж там декілька разів купував дині. Ну, скажімо, одного разу. Одного разу ми з Вальтером купували там диню.

      На базарі не було нічого, крім баранини й сухофруктів. Ґоґлік обійшов три чайхани, після чого став похмурим і насупленим більше, ніж будь-коли раніше.

      – Він уже злиняв.

      Ми повернулися до машини. Я не знав ні хвилини спокою відтоді, як одержав цю машину. Із того часу ніби втратив свободу, бо не можу від них відкараскатися, все чіпляються до мене й умовляють… Мотор уже гарчить, мов поранений ведмідь, навіть тоді, коли працює на благословенному бензині Тенгіза. А тато каже: «“Лада” ніколи не підведе, тільки залий бак та їдь собі. Ну, звичайно, вихлопними газами смердить, але все ж таки то “Лада”».

      Утім, я ж не приховую того, що отримав машину. Просто ганьба, що ніколи не мріяв сісти за кермо. Ой, Ґоґліку, Ґоґліку, дурню ти метушливий! Навіть не уявляєш, як я тебе подумки лаю.

      – Що я тобі скажу, Ґіо…

      – Що ж?

      – Я знаю, що Кіпіані трохи пришелепкуватий, але сподіваюся, що він хоч ім’я дилера не переплутав.

      – Е, а в чому справа?

      – Ім’я того турка не Мізан, а Нізам. Старенька, мабуть, вирішила, що я – повний дурень. Я про його матір.

      Мені стало смішно. Я був упевненим, що Кіпіані назвав йому ім’я правильно, але не було сенсу сперечатися: Ґоґлік і за кращих часів слухати не вмів.

      – Уночі, друже, їхати не можна, це небезпечно. Можна натрапити на військових або ще гірше.

      – Як це?

      – Та в них щось на зразок війни тут – у Карабаху. Трясця їхній матері… Мусимо зупинитися в цього Нізама. І я його ще провчу, щоб не намагався нас дурити. Таких корів йому покажу! Він хоче ошукати нас, друже.

      Ми купили величезний лаваш, з’їли і запили водою з якогось брудного фонтанчика – будь-що, аби набити шлунки. На кебаб чи інші делікатеси часу не було. Та й стомилися після подорожі. Я не хотів, щоб Ґоґлік почав зараз обідати по-справжньому, бо тоді вже не витягну його з-за столу. А день був таким сірим, похмурим. Коли ми заходилися шукати бензин, смеркалося. Я пам’ятав, як Кіпіані переконував, що в Азербайджані бензин дістати легко, але у нас із цим виникли труднощі. Зрештою вдалося заправити машину, а коли рушили до Атакенда, – чи як там воно, те село, – надворі споночіло. Мої ноги від довгого сидіння затерпли. До мене почало доходити те, у яке скрутне становище ми вляпалися, і я занервував не на жарт. Іноді зі мною таке трапляється: нерви не витримують. З минулого літа. Можу втратити рівновагу через дрібницю: досить побачити попільничку, повну недопалків, і починаю