Прогулянка на війну. Ака Морчиладзе

від початку знав про нас із Яною. Може, він і йолоп, але має рідкісну здатність швидко допетрати, що саме діється навколо нього. Й у подібні хвилини він залишався незворушно спокійним. Мені здається, що його ці справи найменше обходили: був упевненим, що ми з ним залишимося друзями, що б там не трапилося.

      Вони підвелися, наміряючись іти, а Дуда вже на порозі зупинився, повернувся й ухопив мене в обійми.

      – Хай тобі чорт, Ґіо, ти ж і досі мені все одно що брат, сам знаєш…

      Я розсміявся: очі в нього були несамовиті – не інакше, як тому, що він надто хвилювався.

      – Ґіо, я ж у цьому і сам винен певною мірою. Якби не покликав тебе туди…

      – Якби ти мене не покликав, я б не був зараз таким щасливим.

      – Я хочу поговорити з Тенгізом, Ґіо… Поможи мені, Боже, – я повинен йому розповісти.

      Отак воно робиться у нашому Тбілісі. Ми знаємо різницю між добрим і поганим, між правильним і неправильним. Робити так, як робимо ми, – це правильно, а те, що роблять інші, – неправильно, й отим «іншим» краще не пхати носа у наші справи й не ставати нам на заваді. За цим принципом живе Тенгіз Мікатадзе. Я взагалі не розумію Тбілісі та його уявлень про те, що добре, а що погано. Бо погане не може так ощасливити і заполонити душу таким спокоєм – хіба не так? Погане не може бути таким прекрасним.

      Не уявляю, як мені належало поводитись – з точки зору моїх друзів, – але сам я тільки прагнув залишатися щасливим, ото й усе.

      Яна, Яна, Яна… Якби я розумів, – бодай трохи розумів, – усе пішло б зовсім по-іншому. Якби я не побачив тебе тієї ночі – таку тендітну, таку бліду, таку вразливу… Утім, дякувати Господові, що все сталося так, а не інакше. Дякувати Господу за те, що ми зустрілися, що тоді, у різдвяну ніч, ти чекала на мене на сходах. Яно, люба моя дівчино, я знав, що має щось відбутися, але ж не уявляв собі, що саме.

      Надвечір у понеділок я повернувся додому, відчинив двері й одразу второпав, що коїться щось не те: у вітальні світилося, а Яна ніколи сама світла не вмикає. Я квапливо пішов туди. У кріслі сиділа Нана, шубу свою вона розстелила на дивані. Атмосфера у вітальні була такою напруженою, густою, що її можна було різати ножем. Я сів. Нана розчавила у попільничці недопалок і звела очі на мене.

      – Як ти? – запитав я дещо розгублено.

      – Учора в нас був Дуда, – сказала вона тихо, зімкнувши пальці рук у замок.

      – І що?

      – Тенгіз шаленіє. Просто оскаженів. Випив геть усе, що було в хаті, а тоді бігав, махав пістолетом… Мало не на трісочки все розніс. Налякав Іраклія.

      І що я повинен був на це відповісти? Саме так воно й мало статися, хіба ні? За нашими правилами тільки так. Тенгіз був приречений розшматувати все. Мені й не треба було питати, що там відбувалося далі, бо й сам здогадувався. Якимсь чином Тенгіза вдалося утримати вдома, а замість нього до мене приїхала Нана. Вона вміла розмовляти у складних ситуаціях, а Тенгіз був спроможний лише скаженіти й кричати. Тож Нана і мала приїхати, аби не було крові. Нана належить до тих жінок, що вміють вести розмову спокійно, м’яко, навіть чарівно. До того ж вона добре розуміла Яну. Та ніколи не сперечалася. Мені неважко