Прогулянка на війну. Ака Морчиладзе

Утім, мусимо це зробити, як потім мусимо довго гукати з вулиці доти, доки якийсь турок-недоросток з вухами, мов капустяні листки, й побитим віспою обличчям вийде та запитає, хто ми й чого нам треба. Тоді вже заведе нас у двір, почне вимагати хабара – аж поки Ґоґлік, нарешті, налякає його як належить.

      Ну, щось таке, а як насправді, то й не уявляю. Бог їх знає, як вони там поводяться у своїй країні, хто й як розшукує те й тих, хто їм потрібен, та як ми опинилися тут узагалі, та з ким зв’язалися.

      Ґоґлік опустив віконце «Лади», висунувся й гукнув:

      – Як проїхати на Ахмедова? – Це він запитав російською мовою в якогось беззубого старого.

      – Направо, наліво, через міст, тоді по Курбанова… – забелькотів той. – Але там поліція…

      – Хай їм чорт! – Голос Ґоґліка звучав стривожено. – В азерів поліціянти не кращі за грузинських.

      – Їдьте іншою дорогою, – нарешті запропонував нам хтось, – через село. Запитайте там будь-кого, й вам покажуть, куди далі.

      Тож ми рушили. Я вже зголоднів, до того ж не уявляв собі, що саме ми робимо й навіщо. До речі, не тільки зголоднів – страшенно хотілося пити. Зараз мені було начхати і на Кіпіані, й на ту повагу та відданість, на яку той сподівався. Я взагалі не розумів більше, чому вплутався в цю авантюру, навіщо ми робимо те, що робимо.

      Урешті-решт ми дісталися вулиці Ахмедова. Ґоґліку вдалося пригадати ще одне: дерев’яні ворота з намальованою на них білою п’ятіркою.

      – Бач, друже, ми досить легко його знайшли, так? – Він вийшов із машини й попрямував до будинку з виглядом селянина, який здумав учинити щось страшне. – Мізане! – заволав він. Ніхто не з’явився на його поклик. Ніхто йому навіть не відповів. – Мізане! – загорлав Ґоґлік ще гучніше й запалив цигарку.

      Я теж виповз з-за керма й наблизився. Двір виглядав занехаяним і брудним, наче свинарня, ним бігали, квокчучи, кури, а в глибині тулилася стара обшарпана халупа без вікон. Через двір було натягнуто мотузку, на якій теліпалася випрана азерська білизна. Здається, гіршого смітника мені ще не випадало бачити.

      – Готовий закластися на будь-що, що під тими дошками він ховає тонну золота, – кинув Ґоґлік і знову зарепетував: – Мізане!

      Двері прочинилися, з них вийшла стара жінка у зношеній, засмальцьованій хустині. Вона човгала двором, зігнувшись мало не вдвічі. Її шкіра, вся у зморшках, була дуже темною, мало не чорною. Жінка скидалася на висхлу родзинку.

      Зиркнула на нас і пошкандибала ближче до воріт. Ми дивилися на неї згори вниз, терпляче чекаючи, доки вона нас розглядала.

      – Мізане! Мізане! – вигукнув Ґоґлік у черговий раз.

      Стара зробила якийсь жест, значення якого я не зрозумів, розвернулася й пошкутильгала назад.

      – Пішла, чорт її забирай, – констатував Ґоґлік.

      – Повернеться, – заспокоїв я його й роззирнувся. Ні, більш занедбаного й нечупарного житла ще справді не бачив. Як влучно зауважив Ґоґлік, наша брудна старенька «Лада» виглядала мов діамант,