Прогулянка на війну. Ака Морчиладзе

у якому світилося лише у двох хатах. Ми не змогли знайти жодної людини, щоб запитати про назву села. А тоді дорога розділилася на дві. Зупинились і, на щастя, так би мовити, побачили старого, що шкандибав собі на узбіччі. Розпитали його. Він сказав, що лівим відгалуженням дороги ми потрапимо до Атакенда за півгодини, а праве приведе нас туди ж за двадцять хвилин. Зрозуміло, що ми обрали праве. Дорога була суцільною багнюкою, у якій місцями стояла вода, – навіть згадувати страшно. То було не шосе, а так, путівець. У темряві ми робили все можливе, аби лише рухатися вперед. Хвилин за сорок з’ясували, що загубилися, тож я запропонував їхати назад. Розвернув машину.

      Поодаль бовваніли якісь вогники – то виринали з темряви, то знову зникали. Я був стомленим, і ці вогники лише дратували. Рухались ми не менше години, але розгалуження дороги так і не відшукали. Напевно, я весь час прямував не туди. Ґоґлік захвилювався.

      – Той покидьок тепер уже, мабуть, спить. Вони ж немов кури, ці турки.

      Я починав шаленіти. Сунув тепер, не розбираючи дороги. Щохвилини зупинявся, і ми намагалися роздивитися навкруги, та нічого не могли розгледіти, крім лісу, пагорбів і страшенної багнюки. Не натрапили на жодне село – взагалі бачили мало що. Так, повільно, просувалися вперед. У мене з голови не йшов той клятий Атакенд. Мріяв про те, щоб в’їхати у двір, обведений стіною, щоб там нас зустрів низенький турок та показав, де можна влаштуватися на нічліг, – більшого я не бажав.

      Їхали ми так довго, що закінчилися всі цигарки. Ґоґлік нервував дедалі більше й нарешті запропонував:

      – Давай трохи перепочинемо, а вранці продовжимо.

      Він мав рацію – вперше, а можливо, й востаннє в житті.

      – Заспокойся, – відповів я. – Ми ще й тепер можемо шукати.

      Проїхали ще далі. Дорога майже закінчилася – ми, здавалося, котились чистим полем. Я такого досі не бачив. Скаженіючи, несамовито різко розвернувся у напрямку, звідки нещодавно приїхали. Ну, насправді, просто пер, куди виведе. Хотів уже змінити передачу, коли Ґоґлік вигукнув:

      – Машина, друже! Машина їде!

      Я зупинив «Ладу», неспроможний вирішити, що його робити: чи то рухатися назустріч машині, чи то чимдуж мотати звідси світ за очі. У нас – повна валіза грошей, грузинські номери, а тут війна, про яку нам щось казали… Я вимкнув фари, але надто пізно: у тій машині нас помітили.

      – І що нам робити?

      – А хто його знає?

      Була десята година, можливо, початок одинадцятої. Зовсім не пізно – принаймні для нас із Ґоґліком. Ґоґлік витяг із-під сидіння валізу з грошима, запхав її кудись подалі.

      – Давай під’їдемо та розпитаємо в них дорогу. Вони ж мають бути тутешні.

      – Тутешні? Ми вже дві з половиною години не бачили жодного селища!

      Утім, це не важило: вони вже прямували до нас. Я знову ввімкнув фари. Наближався всюдихід із заляпаними брудом лобовим склом і передком. За кермом був не перший-ліпший селянин, як гадав Ґоґлік, бо водій, який до цього очевидно прямував кудись у своїх справах, побачивши нас, розвернув машину одразу,