Одинадцять хвилин. Пауло Коельйо

ночей‚ що прийшли після неї‚ – обмірковувала‚ як вона йому тепер відповість‚ прагнучи знайти ту відповідь‚ що стане початком чудової пригоди‚ якій не буде кінця.

      Та не було ніякого наступного разу; хоча вони й далі ходили до школи вдвох‚ іноді Марія йшла на кілька кроків попереду‚ стискаючи олівець у правій руці‚ а іноді трохи відставала‚ щоб мати змогу дивитися на нього з ніжністю‚ – проте ніколи більше він не промовив до неї жодного слова‚ й вона мусила задовольнитися тим‚ що любила його й мовчки страждала аж до кінця навчального року.

      Протягом вакацій‚ які тривали нескінченно‚ іноді вона прокидалася вранці з залитими кров’ю ногами й думала‚ що скоро помре, тому вирішила залишити для хлопця листа‚ аби він знав‚ що був великим коханням її життя‚ й плекала намір забитись у глухий сертан[1]‚ щоб там її пожерли дикі звірі‚ які наганяли моторошного жаху на місцевих селян: вовкулака або безголовий мул. Тільки в цьому випадку її смерть не завдала б великого горя її батькам‚ адже бідняки завжди зберігають надію‚ попри всі нещастя‚ які завжди їх спостигають. Тож вони житимуть собі далі‚ думаючи‚ що її викрала якась багата бездітна родина‚ й можливо‚ одного дня у майбутньому вона повернеться вельможною багатою дамою – тоді як предмет нинішнього (і вічного) кохання її життя не зможе про неї забути‚ щоранку терплячи люті муки й гірко дорікаючи собі за те‚ що жодного разу не озвався до неї.

      Вона так і не написала того листа‚ бо одного дня мати увійшла до кімнати‚ побачила кров на простирадлі‚ усміхнулася й сказала:

      – То ти вже стала дівкою‚ дочко моя.

      Вона захотіла знати‚ який зв’язок між тим‚ що вона стала дівкою і кров’ю‚ яка витікала з неї‚ але мати не змогла чи не захотіла пояснити їй це‚ а тільки підтвердила‚ що то цілком нормальне явище і що віднині їй щомісяця доведеться запихати між ноги днів на чотири або п’ять клапоть матерії‚ згорнутий у формі кукурудзяного качана‚ яка всотуватиме кров. Марія запитала‚ чи чоловіки користуються якоюсь трубочкою‚ аби кров не капала їм на штани‚ й довідалася‚ що таке буває лише з жінками.

      Марія стала дорікати Богові‚ але зрештою призвичаїлася до цієї щомісячної кровотечі. Проте вона ніяк не могла звикнути до відсутності хлопця і знову й знову дорікала собі за свою дурну поведінку‚ коли кинулася навтіки від того‚ кого найбільше жадала. За день до початку занять у школі‚ вона пішла до єдиної в їхньому місті церкви й заприсяглася перед образом святого Антонія‚ що візьме ініціативу на себе й сама першою заговорить до хлопця.

      Наступного дня вона нарядилася‚ як могла‚ у сукню‚ пошиту їй матір’ю саме для цієї оказії‚ і вийшла з дому‚ дякуючи Богові за те‚ що вакації нарешті закінчилися. Але хлопець не з’явився. Минув цілий тиждень‚ сповнений гіркою мукою, аж поки вона довідалася від подруг‚ що його вже немає в місті.

      – Поїхав кудись далеко‚ – сказала

1

Посушливий степ у внутрішніх районах Бразилії (Тут і далі прим. пер.).