Одинадцять хвилин. Пауло Коельйо

керує серце. А серце застосовує п’ять органів чуття, щоб поєднатися з партнером. Дотик, нюх, зір, слух, смак – усі поєднані, як у релігійному екстазі. Цікаво, що зазвичай у сексуальному екстазі люди використовують лише дотик і зір: діючи так, вони збіднюють повноту досвіду.

      Якщо партнер віддається повністю, він ламає блокаду другого партнера, хоч би якою вона була сильною. Бо акт віддачі означає «я тобі довіряю». У цю мить до гри долучається справжня сексуальна енергія, і вона зосереджується не лише в тих зонах, які ми називаємо «ерогенними». Вона розтікається по всьому тілу, по кожній волосинці, по кожній точці на шкірі. Кожен міліметр тепер випромінює інше світло, яке сприймається іншим тілом і обмінюється з ним.

      Коли це відбувається, ми ніби приєднуємося до предковічного ритуалу, який дає нам нагоду змінитися. Ритуал, хоч би яким він був, вимагає, щоб ви були готові до нового сприйняття світу. Саме наша воля допомагає нам відчути ритуал.

      Хіба це складно? Набагато складніше кохатися, як ми кохаємося сьогодні, здійснюючи такий собі механічний акт, який створює напругу під час злягання й порожнечу наприкінці. Треба усвідомлювати, що коли двоє тіл зустрічаються, вони разом заходять на незнайому територію. Перетворити це на банальний досвід означає втратити чудо пригоди. Але нічого цього не можна навчитися з однієї книжки – вона насправді повідомляє лише про досвід або бачення автора. Займатися сексом насамперед означає пережити його парадокси, його індивідуальність, його бажання віддатися. Тому я й написав «Одинадцять хвилин»: чи можу я сказати на цьому етапі свого життя, у свої 55 років, чи мав я мужність навчитися всього того, чого хотіло навчити мене життя у сексуальних взаєминах?

Липень 2003 року Пауло Коельйо«Одинадцять хвилин»* * *

      Була собі одна повія і звали її Марія.

      Стривайте-но. «Була собі» – так зазвичай починаються казки‚ що їх оповідають дітям‚ але розповіді про повій призначаються лише для дорослих. Як можна починати книжку з такої очевидної суперечності? Та позаяк немає в нашому житті жодної миті‚ коли б ми не стояли однією ногою в казці про фей‚ а другою – над проваллям‚ то я все ж таки почну свою розповідь саме так:

      Була собі одна повія і звали її Марія.

      Як і всі повії‚ вона народилася невинною та цнотливою і‚ поки була ще зовсім юна‚ мріяла зустріти чоловіка‚ який би ощасливив її життя (багатого‚ доброго‚ розумного)‚ одружитися з ним (у сукні нареченої)‚ народити двох синів (що стануть знаменитими‚ коли виростуть)‚ жити в гарному домі (з видом на море). Її батько був мандрівним торговцем‚ мати – швачкою‚ її місто в одній із глухих провінцій Бразилії заледве мало один кінотеатр‚ один банк‚ і тому Марія не переставала мріяти про той день‚ коли несподівано з’явиться її зачарований принц‚ здобуде її серце‚ і вони разом вирушать завойовувати світ.

      А що її зачарований принц усе не з’являвся‚ то їй лишалося тільки мріяти.

      Уперше