Одинадцять хвилин. Пауло Коельйо

* *

      Оце воно і є? Усе так просто? Вона була сама-одна в чужому місті, вона нікого тут не знає, а те, що раніше здавалося їй тортурами, сьогодні наділяє її глибоким відчуттям свободи, й вона нікому ні в чому не мусить звітувати.

      Вона вирішила, що вперше за багато років присвятить весь день роздумам про себе. Доти вона жила, завжди заклопотана думками про інших: про матір, колежанок по школі, батька, службовців агенції моделей, вчителя французької мови, офіціанта, бібліотекарку, про те, що думають люди на вулиці, якої вона раніш ніколи не бачила. Насправді ж ніхто ні про що не думав, а тим менше про неї, вбогу чужоземку, що якби раптом завтра зникла, то навіть поліція не спохопилася б.

      Годі про це. Вона вийшла з дому рано, випила кави в тому місці, де пила її завжди, трохи прогулялася берегом озера, побачила мітинг вигнанців. Якась жінка з цуциком пояснила їй, що то курди, і знову, замість удавати, ніби вона знає, про кого йдеться, аби показати себе культурнішою та освіченішою, ніж насправді була, Марія запитала:

      – А звідки вони прийшли сюди, курди?

      На її подив, жінка теж цього не знала. Таким він і є, світ: люди розмовляють так, ніби знають усе, а коли їх про щось запитаєш, то, виявляється, ніхто нічого не знає. Марія зайшла до інтернет-кафе й за пошуком по сайтах довідалася, що курди прийшли сюди з Курдистану, країни, якої не існує, бо сьогодні вона розділена між Туреччиною та Іраком. Вона повернулася на те місце, де була, сподіваючись побачити жінку з цуциком, але та вже пішла, мабуть, тому що собака не зміг далі терпіти, півгодини дивлячись на великий гурт людей з плакатами, прапорами, музикою та чудними викриками.

      «Я й сама така. Або, точніше, такою була: особою, яка вдавала, ніби все знає, заховавшись у власну мовчанку, аж поки той араб урвав мені терпець, і я набралася духу відповісти йому, що знаю різницю лише між прохолоджувальними напоями. Чи був він цим шокований? Чи змінив думку про мене? Аж ніяк. Мабуть, моя безпосередність здалася йому фантастичною. Я завжди тільки завдавала собі шкоди, коли намагалася здатися розумнішою, ніж я є насправді. З мене годі!»

      Вона згадала про агенцію моделей. Чи знали, вони чого треба арабові, – бо коли про це заходила мова, Марія здебільшого вдавала з себе наївницю, – чи справді думали, що він зможе дати їй роботу у своїй країні?

      Хай там як, а Марія почувала себе менш самотньою того сірого ранку з температурою, близькою до нуля, у Женеві; у Женеві, де курди вийшли на мітинг, трамваї прибували на кожну зупинку точно за розкладом, у вітринах крамниць розкладали коштовності, відчинялися двері банків, жебраки куняли, а швейцарці поспішали на роботу. Вона почувала себе менш самотньою, бо поруч була інша жінка, мабуть, невидима для людей, які її проминали. Марія не помічала її присутності, але вона була поруч.

      Марія всміхнулася невидимій жінці, яка була з нею поруч і була схожа на Діву Марію, матір Ісуса. Жінка всміхнулася їй у відповідь і порадила бути обачною, бо все не так просто, як їй здається. Марія не надала значення цій пораді, відповіла, що вона людина