Сповідь відьом. Тінь ночі. Дебора Гаркнесс

або наслати на ворога якусь страшну епідемію, може стати у великій пригоді, це дійсно так. Але який толк з відьми, яка навіть не може бути цирульником власного чоловіка?

      – Тільки Метью здатен одружитися на відьмі бозна-якого походження та з сумнівними чаклунськими здібностями, – пробурмотів Хенкок, звертаючись до Волтера.

      – Ану замовкніть! Усі замовкніть! – вибухнув Метью. – Мені осточортіло ваше дурне й марне базікання. Не Діани вина в тому, що вдовиця Бітон виявилася старою дурною нишпоркою, і в тому, що вона не може творити чудеса на замовлення. Мою дружину зачаклували. Оце і все. Якщо хтось у цій кімнаті ще раз висловить сумнів щодо Діани або покритикує її, я вирву йому серце і згодую йому ж – іще живе й пульсуюче.

      – Одразу видно, що це говорить наш володар і повелитель, – сказав Хенкок, глузливо віддаючи йому честь. – А я вже був на мить перелякався, що то не її, а тебе зачаклували. Утім, стривай. Якщо її зачаклували, то що в ній не так? Вона небезпечна? Божевільна? Чи те й інше?

      Знервована напливом навіжених племінників, схвильованих пасторів та бідою, яка назрівала у Вудстоці, я простягнула руку, щоб підсунути до себе крісло. Але, скута незвичним одягом, втратила рівновагу й почала падати.

      Сильна й груба рука миттю вхопила мене під лікоть і з несподіваною лагідністю всадовила в крісло.

      – Усе нормально, тітонько, – співчутливо сказав Гелоуглас. – Не знаю, що там у вас із головою, але Метью про вас потурбується. Він має у своїй душі затишний і теплий куточок для неприкаяних душ, благослови його Господь.

      – Я не з’їхала з глузду, у мене просто голова запаморочилася, – відказала я.

      Гелоуглас суворо поглянув на мене й майже пошепки сказав мені на вухо:

      – Ваша вимова достатньо безладна, щоб визнати вас божевільною, і я маю сильний сумнів, що священик стане вислуховувати ваші пояснення. Зважаючи на те, що ви – не з Честера і не з будь-яких інших міст, де я побував, а побував я багато де, ви б, тітонько, краще зайнялися своїми манерами, якщо не хочете опинитися в церковному підвалі.

      Довгі пальці міцно вхопили Гелоугласа за плече й відтягнули від мене.

      – Якщо ти завершив свої спроби налякати мою дружину – марна справа, запевняю тебе, – то можеш розповісти мені про людей, котрі трапилися вам дорогою, – сказав Метью крижаним голосом. – Вони мали зброю?

      – Ні. – Кинувши на мене довгий прискіпливий погляд, Гелоуглас обернувся до свого дядька.

      – А хто був зі священиком?

      – Звідки в біса нам знати, Метью? Усі троє були теплокровними й не вартими того, щоб на них поглянути вдруге. Один був товстий і сивий, другий – середній на зріст, і все нарікав на погоду.

      – Бідвел, – в унісон мовили Метью та Волтер.

      – А з ним, можливо, Іффлі, – додав Волтер. – Вони обидва завжди на щось нарікають – на стан доріг, шум на постоялому дворі та якість пива.

      – А хто такий Іффлі? – озвалася я.

      – Чоловік, якому наверзлося, що він – найкращий майстер-рукавичник у всій Англії.