Сповідь відьом. Тінь ночі. Дебора Гаркнесс

зникнувши без попередження! – спокійно сказав блондин, зупиняючись і ховаючи у піхви свій надзвичайно гострий меч.

      Волтер та Генрі теж поховали свої кинджали. Вони впізнали прибульців.

      – Що ти тут робиш, Гелоугласе? – обережно й дещо розгублено спитав Метью блондина.

      – Тебе шукаємо, ясна річ. Ми з Хенкоком були з тобою в суботу. – Не отримавши відповіді, Гелоуглас звузив очі. Він скидався на вікінга, готового щомиті ринутися убивати направо й наліво. – Ми шукали тебе в Честері.

      – У Честері? – На обличчі Метью з’явився вираз дедалі сильнішого страху. – У Честері!

      – Еге ж, у Честері, – повторив рудоголовий Хенкок. Рвучко й роздратовано стягнувши з рук промоклі шкіряні рукавички, він кинув їх на підлогу біля каміна. – Коли ти не з’явився на зустріч із нами в неділю, як ми домовлялися, ми почали розпитувати й дізнаватися. Хазяїн постоялого двору сказав нам, що ти поїхав геть, і це стало для нас досить несподіваним – і не лише тому, що ти не розрахувався з хазяїном.

      – Він сказав, що ти сидів біля каміна й попивав вино – і раптом хутко зник, – доповів Гелоуглас. – Служниця, ота мала з чорним волоссям, яка з тебе очей не зводила, здійняла сильний гамір. Наполягала, що тебе викрали привиди.

      Я заплющила очі, раптом усе збагнувши. Той Метью Ройдон, котрий жив у Честері шістнадцятого сторіччя, зник, бо його замінив Метью, котрий прибув сюди із сучасного Оксфордшира. Коли ми повернемося, то отой Метью з минулого, здогадно, має з’явитися знову. Час не міг дозволити обом Метью бути в одному місці в один і той самий момент. Ми вже змінили історію, самі того не бажаючи.

      – Був переддень Дня всіх святих, тому в її словах є певна рація, – погодився Хенкок, зайнявшись своєю накидкою. Струсивши з неї воду, він накинув її на сусіднє крісло, вивільнивши у зимне повітря запах весняної трави.

      – Хто ці люди, Метью? – пошепки спитала я, підходячи ближче, щоб краще роздивитися прибулих. Він обернувся і взяв мене за плечі, щоб я залишалася там, де й була.

      – Вони – мої друзі, – відповів мій чоловік, але його відчутне внутрішнє напруження змусило мене засумніватися в правдивості його слів.

      – Ну-ну. Вона – явно не привид, – сказав Хенкок, зазираючи Метью за плече – і моя плоть обернулася на кригу.

      Ясна річ, Хенкок та Гелоуглас були вампірами. Бо які інші створіння мали б такі велетенські габарити і таку кровожерну зовнішність?

      – І вона не з Честера, це однозначно, – задумливо мовив Гелоуглас. – Вона завжди так яскраво блимкотить?

      Хоча це слово й було незвичним, але в його значенні сумніватися не доводилося. Значить, я знову мерехтіла. Часом це траплялося, коли я гнівалася або зосереджувалася на якійсь проблемі. То було іще одним знайомим проявом відьмацьких здібностей, і вампіри з їхнім надприродно гострим зором легко помічали це слабке світіння. Відчувши себе не в своїй тарілці, я знову сховалася за Метью.

      – Цей номер не пройде, пані. Наш слух так само гострий,