Сповідь відьом. Тінь ночі. Дебора Гаркнесс

його Хенкок. – Де Клермону доведеться багато чого пояснити. І його відьмі також. Краще, аби ці пояснення зробила вона сама. Дорогою ми натрапили на священика. Із ним було двоє заможних джентльменів. Виходячи з того, що я почув, супутниця Клермона має у своєму розпорядженні три дні, а потім…

      – Щонайменше п’ять, – поправив його Гелоуглас.

      – Можливо, й п’ять, – погодився Хенкок, повернувши голову в бік свого напарника. – А потім її віддадуть під суд. Ще два дні вона матиме для того, щоб придумати, що сказати суддям, і менш ніж півгодини, щоб придумати переконливу брехню для священика. Тож краще розповісти все начистоту.

      Усі утупилися на Метью, який стояв і мовчав.

      – Невдовзі годинник ударить чверть години, – нагадав йому Хенкок після того, як пройшов деякий час.

      Я взяла справу у власні руки.

      – Метью захистив мене від одноплемінників.

      – Діано, – загарчав Метью.

      – Метью – і втрутився у відьмацькі справи? – витріщився Гелоуглас.

      Я кивнула.

      – А коли небезпека минула, ми з ним зійшлися.

      – І все це сталося в суботу в проміжку від дванадцятої дня до сутінок? – Гелоуглас недовірливо похитав головою. – Придумайте щось переконливіше, тітонько.

      – Тітонько? – Я отетеріло обернулася до Метью. Спочатку Бервік, потім Конгрегація, а тепер оце. – Оцей навіжений – твій племінник? Стривай, дай подумати. Ага – він син Болдвіна! – Гелоуглас був майже так само м’язистий та кремезний, як і дубоголовий братик Метью, і так само впертий. Були й інші Клермони, яких я знала: Жоффруа, Луїза та Гуго (про якого згадувалося лишень побіжно й таємничими натяками). Гелоуглас міг бути нащадком будь-кого з них – або іще кого-небудь, хто мав стосунок до розгалуженого родинного дерева Метью.

      – Болдвін? – Гелоуглас аж сіпнувся. – Навіть іще до того, як я став вером, я й близько не підпустив би того монстра до моєї шиї. Моїм батьком був Гуго де Клермон. До вашого відома, мої одноплемінники були «ульфгеднарами», а не навіженими берсерками. Вони вдягалися у вовчі шкури і жили жагою крові. До того ж, я лише частково норвежець, і це – моя добра й лагідна частина, якщо хочете знати. Решта – від скóтів, через Ірландію.

      – Оті скóти мають лиху вдачу, – зазначив Хенкок.

      Гелоуглас підтвердив правоту свого напарника, легенько сіпнувши себе за вухо.

      У тьмяному світлі блиснув перстень у вигляді маленької труни. Із неї виступав якийсь чоловік, а по краях виднівся вигравіруваний девіз.

      – То ви лицарі, – мовила я, шукаючи поглядом схожий перстень на пальці в Хенкока. І знайшла – онде він, химерно начеплений на великий палець. Нарешті знайшлося підтвердження того факту, що Метью також мав стосунок до Ордену Лазаря.

      – Ну-у-у-у, не зовсім так, – протягнув Гелоуглас, надаючи своєму голосу акценту тих самих шотландців, до яких, за його словами, він належав. – Стосовно цього питання точаться суперечки. Насправді ми – не такі собі благородні лицарі в сяючих обладунках, еге ж, Дейві?

      – Авжеж.