.

наказом. Але ж люди – вони відреагують інакше. Напевне, Денфорт та Іффлі підозрюють, що ти… вер, – сказала я, вчасно не давши слову «вампір» злетіти зі своїх вуст.

      – Та годі вам, вони не здатні заподіяти йому лиха, їх нема чого боятися, – зневажливо пирхнув Хенкок. – Ці люди – вони ніхто і звати їх ніяк. Але, на жаль, вони здатні привернути до цієї справи увагу людей, які мають силу і вплив.

      – Не звертай на нього уваги, – сказав мені Метью.

      – А що це за люди? – пошепки спитала я.

      Гелоуглас аж задихнувся від подиву.

      – Заради всього святого, Метью! Я бачив, як ти скоював жахливі речі, але яким чином ти збираєшся вберегти свою дружину від цього?

      Метью втупився у вогонь у каміні. Коли його очі, нарешті, зустрілися з моїми, я побачила в них жаль.

      – Метью, скажи що-небудь, – підштовхнула його я. Вузол, що утворювався у моєму животі та грудях відтоді, як прийшла перша торба з поштою, затягнувся іще тугіше.

      – Вони не вважають мене вампіром. Вони знають, що я – шпигун.

6

      – Шпигун? – заціпеніло повторила я.

      – Ми воліємо, щоб нас звали розвідниками, – в’їдливо кинув Кіт.

      – Стули пельку, Марлоу, – прогарчав Хенкок. – Інакше я сам її тобі стулю.

      – Хенкоку, заради Бога, помовчи. Коли ти отак пирхаєш, ніхто не сприймає тебе всерйоз, – відказав Марлоу, просовуючи голову в кімнату. – І якщо ти не станеш поводитися зі мною чемно, то більше не побачиш на сцені всіх отих шотландських королів та вояків. Я зроблю усіх вас зрадниками та хитрими й підступними підлабузниками.

      – А хто такий вампір? – поцікавився Джордж, простягаючи одну руку до свого нотатника, а другу – за шматком імбирного хліба. Але, як і зазвичай, ніхто не звернув уваги на його слова.

      – Значить, ти – хтось на кшталт Джеймса Бонда Єлизаветинської доби? Але ж… – я замовкла і перелякано зиркнула на Марлоу. Він невдовзі мав загинути, так і не доживши до тридцяти років, у різанині, що спалахнула у Дептфорді, і цей злочин будуть пов’язувати з його шпигунським ремеслом.

      – Який Джеймс Бонд? Отой капелюшник біля коледжу Святого Дунстана, відомий своєю майстерністю? – хихикнув Джордж. – І чому це ви подумали, господине Ройдон, що Метью – капелюшник?

      – Та ні, Джордже, йдеться зовсім не про того Джеймса Бонда, – відказав Метью, і досі сидячи навпочіпки біля мене і спостерігаючи за моїми реакціями. – Краще б тобі про все це не знати, – сказав він мені.

      – Яка фігня! – Я не знала й не бажала знати, чи ця лайка уже була у вжитку в Єлизаветинській Англії. – Я заслуговую на те, щоб почути правду.

      – Може, воно й так, господине Ройдон, але якщо ви дійсно кохаєте його, то краще не наполягати на поясненні, – відповів Марлоу. – Метью більше не здатен відрізнити правду від неправди. Саме тому він для її величності є справжнісіньким скарбом.

      – Ми прибули сюди, щоб знайти тобі наставницю, – нагадав Метью, прикипівши до мене поглядом. – Та обставина, що я одночасно є і членом Конгрегації, і агентом королеви, убезпечить тебе