Повія. Панас Мирний

казали: ну, тепер все пропало! Він справді бурчав сам собі під ніс, що тепер все пропало, коли голодрабці почнуть верховодити громадою… Скривджений і побитий він вийшов з того змагання, яке сам завів. Ні одна його думка не справдилася, ні одна надія не звеселила… Похмурий пішов він додому.

      Зате Карпо несказано зрадів. Бігав од купи до купи і радо гукав:

      – А що, взяв? Вертів, вертів хвостом, бісів Супруненко, та й довертівся! Так вам і треба, гаспидські дуки! Спасибі вам, панове, що піддержали.

      – Тепер твій, Карпе, могорич! – жартуючи, сказав йому високий усатий чоловік.

      – Твій! твій! – гукнуло ще два-три голоси…

      – На чорта й краще! Хто кислиці поїв, а кого оскома напала. Хто землею володітиме, а кому могорич ставити, – умішався Гудзенко, непитущий зроду.

      – Чого? – гукнув Карпо. – За се і могоричу слід. Є семигривеник у кишені… ходімо, прогуляємо!

      – От добрячий цей Карпо! Посліднім ділиться… Ходімо, ходімо, – відказав перший усач, видно, голінний до скляного бога.

      Валка душ з п’ять відділилася від громади і напрямилася до шинку, що тута ж, тільки через майдан, стояв, червоніючи своїми вікнами.

      Карпо, простуючи між народом, знову стрінув Пріську, що плуталася і не знала, куди і як їй вийти.

      – Ви ще й досі тут тупцюєтесь? – обізвався він. – Ідіть додому. Ваше діло на лад пішло. Поздоров, Боже, громади, земля зосталася за вами. Ідіть додому.

      – Спасибі вам, добрі люди! – промовила тихо Пріська, низько уклонившись на всі боки громаді. – А тобі, Карпе, найбільше!

      – Ні за що. Богу дякуйте. Ідіть додому та, якщо побачите Одарку, скажіть – хай не жде мене, може, я й забарюся.

      Пріська, ще раз подякувавши, подибала вулицею.

      Вечоріло. Сонце, цілий день закрите хмарами, надвечір вибилося з своєї неволі і, сідаючи за гору, обливало червоним світом усе село. Світ, падаючи на сніг, знімався високо вгору, красячи холодне зимне повітря: здавалося, воно палало-гоготіло. По небу шматками розіслалися хмари темно-зелені, аж чорні, і додавали ще більшої краси прозорому повітрю. Мороз дужчав. З села доносилися одинокі викрики жінок, з майдану чувся неугавний клекіт чоловіків. Якось чудно було, якось сумно, як тільки буває зимнього вечора. Пріська дибала та дибала, поспішаючи додому. Вона не примічала тії краси світової; її похилу голову клопотали свої думки. Вони не були гіркі; коли б Пріська не забула радіти, вони б були, може, і радісні; а тепер вони – тільки тихо-сумні, як і її зомліла душа. Вона думала про землю, за котру стільки боліла серцем, котру намірялися лихі люди одняти… І от та земля – знову її. Поздоров, Боже, Карпа, він одтягав її. «Світ, видно, не без добрих людей… не без добрих людей», – шептала вона. Серце частіше стукало, очі наливались слізьми.

      Уже коло двору вона стала перевести дух і озирнулася назад. Сонце якраз проти неї сідало; червоне, огнисте його коло так і іскрило світом. «І воно радіє доброму ділу», – подумалося їй.

      – Ох, нехай йому! як я уморилася, – вимовила Пріська, увійшовши у хату і опускаючись на лаву. Вона вся трусилася, важко дихала.

      Христя прикро подивилася