Повія. Панас Мирний

За ним!

      – Ну, а тепер будемо балакати про наділи. Дехто з хазяїнів помер, другі – недоїмки по збору позаводили… Що його робити, як громада посуде?

      – Та хто ж там? Про кого судити?

      – А ось. Прочитайте, Денис Петрович, – повернувся старшина до писаря. Той почав, за ним старшина вигукував.

      – Кобила Назар! Іван Швець! Данило Вернигора! Василь Воля! Пилип Притика…

      Пріська вся затіпалася, почувши те слово. Холод її пройняв від голови аж до ніг, і вона сама не знає – кому і чого уклонилася. Народ, почувши вигуки старшини, почав підступати до рундука. Декілька чоловіків, товплячись, штовхнули Пріську.

      – І чого ще тут ся баба устряла? – поспитався рудоусий молодий чоловік, поспішаючи за другим наперед.

      Пріська одійшла геть і наставила вухо. Громада гомоніла, клекотіла, чулися жарти, регіт. «Куди вже його реготатися? – думала Пріська. – Чи хто гадає про те, що тут доля людська рішається? Ціле життя береться? Ні, мабуть. Не реготали б так, коли б гадали».

      Далі чула Пріська викрики старшини, вигуки громади: «Одібрати!» – «Не треба! Дати йому рік одстрочки: не поправиться – тоді й одібрати». Або: «Діти у його малі, прийняти на громаду».

      Аж ось старшина гукнув:

      – Ну, а за Пилипа Притику?

      – За Пилипа? – спитало декілька голосів. Пріська прикипіла на місці.

      – Одібрати! – крикнув перший Грицько; за ним хтось другий… третій.

      У Пріськи в очах потемніло.

      – Підожди кричати – одібрати! – чує Пріська Карпів голос. – Це діло треба розсудити.

      Далі скоївся ґвалт… Слів не чутно, чує тільки Пріська – хтось десь бубонить, хтось кричить: «А дочка? а сама?» І знову другий голос: «Брешеш! багатирі! звикли тільки себе глядіти, а другі нехай з голоду пухнуть, хай здихають!»

      Ґвалт, гомін, і крик такий знявся, якого ще і не чутно було. Громада знову розсипалась на скільки куп. Кожна купа гомоніла, одна дужче, друга тихше. Од купи до купи, знай, бігав Карпо і гукав:

      – Піддержте, братця! Що се таке? За бісовими дуками швидко не можна буде бідному чоловікові і дихнути. Як се можна? Де се видано? Коли б ви бачили тільки її… та ось і вона! – І Карпо, ухопивши Пріську за рукав, потяг за собою до Грицька.

      – Оце та гладка! Оце та здорова! – гукав Карпо Грицькові. – Дивись! Дивіться, добрі люди: ось вона! Оце та Пріська! Здужає вона сама що робити?

      – У неї дочка гладка! – гукає у свою чергу Грицько. – Хай найме дочку. Чого ж другі наймаються, а їй не можна?

      – У неї одна дочка. Як найняти її, то і в хаті нікому поратись! – кричить Карпо.

      – Та цитьте! цитьте! Підняли таке – розібрати нічого не можна! – гукнув старшина.

      Громада потроху почала стихати.

      – Ну, то як земля: за вдовою зостається?

      – За нею! за нею! – ревнула більша половина громади.

      Грицько червоний, як рак, махнув рукою і геть одійшов. Це зразу – наче його опекло – знову посунувся вперед.

      – Ну, добре. Земля, кажете, за нею зостається. А податки хто буде платити? хто викупне даватиме?

      – Податки?