Повія. Панас Мирний

Багатирі, дуки, кажете!

      – Христе! Не споминай мені про дім, не кажи нічого за батька. Хіба його ніхто не знає? – почав жалібно Федір.

      – А про мене що він каже? І не гріх таке плести!

      – Хай каже… Казаному кінця немає.

      – Немає! А совість є? Осоружні! – скрикнула Христя і побігла до гурту. Федір, насупившись, потяг за нею.

      Там уже настав мир; хлопці, зійшовшись з дівчатами, вели жартівливу розмову.

      – Так підемо купно колядувати? – питали хлопці.

      – Не треба, не хочемо вас. Ви гукаєте дуже, – одмагалися дівчата.

      – А ви не дуже?

      – Все ж не так, як ви.

      – Та ну! Глядіть, лиш, чи не перекричите.

      – Хоч і кричимо, та не хочемо. Ми підемо самі.

      – А ми – за вами. Куди ви – туди й ми.

      – А ми втечемо.

      – А ми доженемо.

      – Зугарні! Заплутаєтесь у своїх полах та й попадаєте.

      – Побачимо.

      Змагалися, аж поти не посходилися всі до гурту. То було завждишнє змагання; дівчата були ще раді, що парубки з ними – і веселіше, і охвітніше: чи п’яне нападеться, чи собака кинеться – є кому одстояти й оборонити. Усі разом посунули далі, дехто гуртом, дехто в парі. Ївга наче прилипла до Тимофія, хоч той більше балакав з другими дівчатами. Федір понуро тягся за Христею. Так і ходили по всьому селу, забігаючи трохи не у кожен двір.

      Уже по других краях села стихла колядка, уже і світло де-не-де тільки горіло, а наші колядники все ще бігали та відшукували, кому б заколядувати.

      – Чи були, дівчата, у матері?

      – Були.

      – Бач, а ми не були.

      – Гарні!

      – Певно, вона не спить. Ходімо.

      – А ходімо, справді, ще раз до матері, – сказала Горпина.

      – Пізно буде. Он уже місяць сідає, – одказала Христя.

      – Хай сідає. Хіба і без його не видко шляху? Коли боїшся – проведемо, – кажуть парубки.

      Христя противиться, одступає назад.

      – Як Христя не піде, то й ми не хочемо! – упираються дівчата.

      Два парубки підбігли до Христі і, взявши за руки, поволокли за гуртом.

      Місяць зовсім спустився над гору, наче півхліба лежало над землею; з ясного та блискучого він став мутним-червоним; по небу тільки виблискували зорі та земля світила своїм білим снігом. Уже не тільки люди – й собаки утихли; тільки тими вулицями, де проходили колядники, чулися ще собачі зáводи…

      Поти дійшли до Вовчихи, місяць зовсім скрився, і хата Вовчихи стояла темна та сумна.

      – Бач, я казала – не йдімо, – мати вже спить, – обізвалася Христя.

      – Хіба не можна збудити? – сказав Тимофій і напрямився в двір.

      – Тимофію! Тимофію! – загукали дівчата. – Не буди! Вернися!

      Тимофій став. Парубки настоювали – збудити матір, дівчата казали – не треба.

      – Хай стара хоч у свято виспиться. Ми їй і так не даємо спати, – доводили дівчата.

      Парубки згодились, хоч ще пристоювали.

      – Годі! Пора додому, – сказала Ївга. – Ти, Тимофію, ідеш?

      Тимофій мовчав.

      – Хіба Тимофієві по руці з тобою йти? –