Повія. Панас Мирний

донісся з хати голос.

      – Колядники. Благословіть колядувати.

      – Ось я вас поколядую! Гемонські діти! Де б спати, а вони ходять попід чужими вікнами, собак дражнять.

      Декілька дівчат зареготалися, другі кинулись геть навтікача; зосталася Горпина з трьома дівками.

      – Та цитьте! – скрикнула Горпина, дослухаючись до гомону в хаті.

      – Ось я зараз! Підождіть трохи! – почувся голос Грицьків.

      – О-о, бачте: «Підождіть». Він таки впусте, – підохочувала Горпина дівчат, що мали були утікати.

      Чутно – двері рипнули, щось зашамотіло у сінях.

      Собака на прив’язі – як не розірветься! То кинеться в один бік, то стрибоне уперед, аж вірьовка тріщить.

      Сінешні двері розчинилися і – висунулася кочерга… Дівчата, забачивши – дай, Боже, ноги! – не знали, коли за двором опинилися; другі, боязкіші, помчалися вподовж улиці. Одна Христя стояла серед шляху і заливалася з реготу.

      – А що, здобулись?

      – Я вас! Я вас, бісові старці!.. – гукав Грицько. – Бог свято дав, ні, де за цілий день нагулявшись, спочивати, а вони ходять, роти деруть та добрим людям не дають спокою. Рябко! куси їх!

      – Куси, Рябко, лисого! – одгукувались дівчата.

      – А що, заробили? – кричала одна.

      – Заробили, аж торба продралась! – одказує друга.

      – Заробили – насилу ноги домчали! – додає третя.

      – Ще б у такого багатиря заробиш! – сердиться Горпина.

      А чорна Ївга кривить Горпину:

      – Благословіть колядувати! Благословіть колядувати! – носиться її гук вподовж улиці.

      У той саме час Грицько спустив Рябка з цепу. Люта собака, як вітер, помчалася вподовж городу, стрибаючи на тин, та аж виє, гавкаючи.

      – Тю! тю! – тюкали дівчата, удираючи вперед.

      – Благословіть колядувати! – одно желіпає Ївга.

      – Хай вам біс! Мені й Рябко заколядує, – перекривляючи Грицька, товсто гукнула Христя.

      Нестямний крик реготу зірвався і, як буря, помчався по всій вулиці…

      – Ха-ха-ха! ха-ха-ха!

      Уже й далеко одбігли від двору, уже повернули й в другу вулицю, а регіт з смішної Христиної вигадки невгавав. Веселим гуком та криком носився він у морозному повітрі, бунтуючи собак по дворах.

      Від Супруненка повернули до багатого козака Очкура. Стара Очкуриха з почотом прийняла дорогих гостей, вареною частувала, пирогами годувала, ще й сороківку дала колядницям. Бадьорніші й веселіші вийшли дівчата з Очкурового двору й напрямилися до батюшки. Там прийшлося разів з шість колядувати: батюшці, матушці, батюшчиним дітям. Хоч батюшка за те грошей не дав, зате матушка добре нагодувала й напоїла; деякі вийшли уже й геть-то з гудючою головою. Ївга трохи не згубила книша, яким матушка обдарила; Ївга, як здоровіша, була за міхоношу. Прийшлося перемінити другій, а чорне Ївжине лице, жартуючи, натирали дівчата снігом, щоб прочунялася… Сміх, регіт, жартівливі вигадки… і знову сміх, регіт.

      Весела пора – колядки. Недаром кожна дівчина, як Бога, дожидає їх: і наспіваєшся, і нагуляєшся, і нарегочешся…

      На Христю – як насіло: не було того двору, з якого вона, вийшовши, не кривила хазяїв,