Повія. Панас Мирний

з голими руками прожити… Не послухає їх мир. Ніколи! Як то вони думають п’яними головами так з миром правитись? Як то так з людьми жити? Ще побачимо, чий батько старший! Їх три, а нас сотня. Хай не чіпають, коли хотять у миру жити… Не журіться!

      Не слухає Пріська речей, утіхи не чує. Перед нею Грицько з його нахвалками. Грицько могучий чоловік; він, як захоче, так і поверне діло; схоче дойти кого – то дойде.

      Як смерть та жовта, як тінь темна, Пріська устала з-за столу, попрощалася й пішла додому.

      Ще важчі, ще чорніші думки обступили її у своїй хаті; клопочуть її стару голову, журять і без того зомліле серце. Вона у хаті одна, Христі немає. Каганець на припічку горить, ледве тліє невеличкий ґніт у рижієвій олії, легкі тіні снують по сірих вогких стінах, по закуреній оселі… Хилиться стара Прісьчина голова на груди, а перед очима її гірка вдовина доля: убожество, недостачі та напасті людські… Не криком нежданого горя виливається її люта туга, не гарячими слізьми розливається вона по змарнілому обличчю, а німа-мовчазна – вона пронизує її наскрізь, як холод, зеленить старе жовте лице, гірким полинем напуває душу і серце… «От тобі й свято! У сей день, кажуть, колись Христос народився… нове життя зачалося… а для мене – нове горенько!» – думалося Прісьці.

      V

      Де ж Христя забарилася? Чому не приходить утішати матері старої, ділити з нею її тугу запеклу?

      Христя рада, що вирвалася… Бігає з дівчатами по селу від двору до двору, від хати до хати. Холодна різдвяна ніч не припона молодечі, тільки заставляє швидше бігати. Рипотять швидкі ступні по усланій білим снігом землі; молода кров, розгоряючись, гріє, б’є у лице; говір-клекіт роздається по опустілих улицях; з усіх країв села доноситься колядка… Радістю і веселощами б’ється серце у Христі, очі грають, як ті зорі на холодному небі. Те лихо, що їх туманило, що важким каменем лежало на душі, скотилося, коли вона переступила за свій двір.

      – Уже ж і розпущу я свій голос сьогодні! – хвалилася вона Горпині. – Довго я держалася, та оце й вирвалася… А недобрі ви, дівчата: хоч би таки одна прийшла провідати, розказати, що робиться на селі, що чується між вами? – щебетала Христя, поспішаючи за подругою на збірку до досвітчаної матері.

      Досвітчана мати, стара Вовчиха, радо стріла Христю.

      – Здорова, дочко! Та й давно ж ти у нас була! І Пилипівка зійшла – не приходила… Стидно, дівко… Там у вас нещастя трапилося… У кого того нещастя не трапляється? День наш – вік наш: сьогодні живий-здоровий, а на завтра, дивись, уже й не стало. Усі під Богом ходимо. Його святая воля!.. Ну ж, я на тебе хоч подивлюся. Іди ближче до світла.

      І стара, курноса, мов сова, Вовчиха почала повертати Христю на всі боки, заглядати у її лице, у вічі:

      – Змарніла, дівко, споганіла… Журилася? Нічого: молода – перетерпиш… А тут нема мені одбою від хлопців за тебе: чому та й чому, тітко, Христя до вас не приходить? А я почім знаю – чому? Підіть, кажу, довідайтесь. І сьогодні забігав один… Чи буде Христя хоч у колядці?

      – Я