Повія. Панас Мирний

моляться?.. – хтось сказав. І нестямний регіт привітав угадчицю.

      – Та цитьте, не регочіть… ще батюшка у церкві почує, – хтось придержує.

      – Та батюшка – то нічого. А як старий дяк почує, – каже Горпина, – та заставе за собою співати – ото буде лихо!

      Дівчата аж за боки беруться та регочуть від кумедних Горпининих вигадок, а та і не перестає – меле. Христя і собі за другими сміється. Як його не реготати, коли Горпина, здається, і каменного розсмішить.

      Час весело і швидко йде. Незчулася Христя, коли і з церкви вийшли, як мати, сіпнувши її за рукав, – пора додому! – сказала.

      – Гляди ж, Христе, – гукнула Горпина, – я за тобою забіжу: підемо колядувати.

      Вернулися Пріська і Христя додому – краще б не верталися!.. Христі ще вчувається регіт дівочий, веселі їх вигадки, приповістки… а тут у хаті тихо, аж сумно; мати така понура. Сіли розговлятись, а Пріська – за сльози.

      Весело проходить свято при щасті, при достатках, а коли горе налягло на душу, коли туга за серце кусає – тоді і свято не в свято! Час, як безногий чоловік, лізе, туга та горе гадюкою в’ється біля серця, безодрадні думки обіймають голову. У будень хоч буденні клопоти розіб’ють їх, а в свято ніщо не заборонене – простір їм, розкіш. І радісний випадок принесе важку споминку: колись то те було, колись воно радувало, а тепер?.. Ніколи вже воно не вернеться удруге… Плаче чоловік гіркими сльозами. Плакала і Пріська.

      Після обід на хвилинку прибігла Одарка Здориха. Молода та здорова, вона, як та пташка, нащебетала повну хату і, як та пташка, умчалася.

      «Щаслива, здорова, – думалося Прісьці. – А тут ні щастя, ні здоров’я…»

      Вона лягла спочити, та їй не спалося.

      Христя теж нудьгує, не знає, де дітися. Оце посидить у хаті, погляне на матір, сумну та мовчазну, і побіжить за двір, на вулицю, подивитися на людей, що то в парі, то одиноко снують: ті в гості, ті з гостей… Десь далеко чутно дівоцьку пісню; доноситься крикливий парубочий гомін… Вона туди б побігла, незчулася там, як і час мине, – так мати не пускає. Ще гаразд, що колядувати обіцяла пустити, а то хіба давно вона казала: чого ти підеш? Чи слід туди тобі ходити? Ще он зашпори не одійшли, а тобі співи та жарти в голові… Тупим ножем різали ті недоговорені речі за серце Христю; крадькома, стиха вони нагадували їй про смерть батькову, про їх сирітську долю… Їй учувався докір людський: ото, не вспіла ще батька загребти, а вийшла горланити!.. Сумною та остогидлою їй здається і пісня дівоцька. А тут, як на те – хвиля дзвінких голосів доноситься до її вуха… знайома і люба їй пісня ллється… голос бринить у її серці, пориває викрикнути, підхопити… Вона одвертається, щоб не чути, дослухається до гомону людського, котрий уже, постановивши свято, плететься додому і вголос вимовляє свої таємні думки… А пройдуть люди – і їй знову сумно. «Господи! хоч би день минав скоріше!» – скаржиться вона, ідучи у хату.

      Надвечір Горпина забігла по Христю.

      – Скоріше, Христе, одягайся; уже наша челядь у зборі!

      – Куди се? – пита Пріська.

      – Колядувати, мамо.

      – Ти б краще