Повія. Панас Мирний

що ти для нас робиш!

      – Та стійте, не перебивайте, – почала знову Одарка. – На скільки вам риби? На семигривеника чи на копу?

      – Та й на копу буде.

      – Ну, на копу. А узвар у мене є. Чи квасолі, чи гороху треба буде – беріть, скільки схочете: у нас все рівно ніхто його не їсть, а вам, може, для пирогів здасться. Нехай Христя іде за мною, бо мені пора, – досі дитина прокинулась, – та й візьме, скільки там треба.

      Христя трохи не молилася на Одарку, ідучи слідом за нею.

      – Спасибі вам, тітко, велике спасибі! Ви мене мов на світ народили: тепер мати не продадуть чобіт… А то, подумайте-таки, свято іде, старі чоботи зовсім розтопталися, а нові думають продати. Така мене досада взяла, такі сльози обняли, як мати сказала: скинь та положи: поки нові – більше дадуть за них… Так моє серце й заколотилося… Другі ради свят усе нове справляють, а мені чоботи купили, та й ті одбирають! – щебетала Христя.

      Одарка пізнала у тому веселому гомоні Христі свою дівочу пору, свої молоді літа. Так і вона колись раділа кожній новині. А тепер?.. Манá, думалося їй, все то манá… Все то минеться-забудеться, як життя гляне у вічі своїм суворим оком… Де та і радість дінеться, де і веселі думки подінуться?.. А подумаєш – щасливі літа: і лихо недокучливе, і сльози на який-небудь час… І Одарка раділа, слухаючи Христине щебетання.

      Не менше раділа й Пріська, сидячи сама собі в хаті… З серця неначе хто камінь зняв, сльози вгамувалися… Думки легенькі такі плутаються в голові… «Сказано, як добра людина знайдеться… сказано-то…» – шепче сама собі Пріська.

      IV

      Заступало свято; настав багатий вечір. Поздоров, Боже, Одарки Здорихи, Пріська стрічає його неабияк: і страви уволю, і пирогів, ще й осьмушку горілки купила. Всього потроху є, та нікому їсти, нікому пити, нікому привіт дати. Кусаючи пирога, Пріська згадує Пилипа – і плаче… Де вже та їжа піде на душу, як сльози заливають очі?.. За Пріською плаче і Христя. Більше сльозами, ніж стравою, повечеряли обидві – і невеселі полягали спати.

      Настало Різдво. Поки до церкви збирались-наряджались, поки у церкві стояли-молились, воно і свято здавалося. День випав погожий, сонячний; світ ллється з неба, відбивається на прикритій снігом землі; аж очам боляче дивитися – такого його багато. І не холодно дуже: є морозець, та не цупкий… У дворах, по вулицях, коло церкви, як мурави, народу, та все прибрані у празникову одежу, все вибілені, вимиті… Свято чується і на людях, і в повітрі, зогрітому сонячним світом; дишеться якось легше, на серці затихають муки; на душі – радість, покій. Радіють за другими Пріська і Христя. Пріська більше у церкві стоїть, молиться; а Христя з дівчатами крутиться по цвинтарю, щебече. Вона так давно бачилася з ними: після Миколи не виходила ні на досвітки, ні до кого на пóпряхи; як крячка та, просиділа трохи не три тижні коло матері. Дівчата обдивляються її, хвалять стьожки, намисто, серги; любуються чобітьми; розказують, що без неї лучилось на досвітках: як чорна Ївга полаялася з Тимофієм та й до ворожки ходила, щоб помирила; як Федір щодня на досвітках допитувався,