Дядечко на ім’я Бог. Євген Положій

по-перше?), мама, попри все, вважала батька непересічною особистістю. Я не міг прийняти жодного з цих суто жіночих аргументів, але, як це часто стається зі мною, вирішувати я залишив обставинам і жінкам. Мама просто купила мені путівку в Шарм (я повернув їй витрати) і забрала до себе Бірму, хоча я їй у цьому не дуже довіряв. А обставини були неприємні – я посварився з Наталі через дурну дрібницю: я ненавиджу краватки. Ми повинні були йти на день народження її батька, якогось суворого джентльмена і підприємця, і Наталі наполягала, щоб я надів краватку. Ну, на фіга мені ця ганчірка?! Наталі ніяк логічно не могла пояснити сутності процедури, і врешті все закінчилося скандалом, я начепив щойно придбану для мене розцяцьковану й коштовну краватку Бірмі на шию, і та за хвилину, весело стрибаючи по кімнаті в супроводі жіночої істерики, перетворила ту в лахміття. Я не навмисно, чесно. Звісно, ні на який день народження я не пішов. Мама сказала, що й добре: рано чи пізно краватка чи щось таке інше однаково вилізло б боком. Наталі, коли я їй зателефонував у сподіванні якось залагодити сварку, злісно кинула, щоб я й далі слухав маму і вигулював собаку. Я досі не можу зрозуміти – до чого тут мама і Бірма? Я живу своїм розумом і лише інколи у важливих питаннях раджуся з ними. Я не вбачаю в цьому нічого поганого – прислухатися до свого пса і радитися з мамою. Не треба нікого стикати лобами: кохана – це кохана, собака – це собака, мама – це мама. Я не беру в неї грошей, не залежу ніяким чином, я не мажор і не мамій. Моя мати – розумна жінка, і те, що вона інколи втручається в моє особисте життя, вважаю, цьому особистому життю лише на користь.

      Візу в Йорданію я отримав напрочуд легко. У приміщенні перед віконцем для видачі документів стояла фотографія Кучми і молодого короля Абдули, яка давала зрозуміти, що поміж країнами доброзичливі стосунки. На відміну від інших наших закордонних друзів, Йорданія висловила це і прямою дією – паспорт із візою я отримав за чотири години. Від печатки, яка займала чи не всю сторінку, пахло ісламом і пустелею. Увічливий чиновник напхав мені в руки купу різних рекламних буклетів: пустеля Ваді-Рум, Петра, Джераш, Мадаба, – і це вселило стриманий оптимізм. Будь-яка інша інформація виявилася проблемою, знайти довідник по Йорданії виявилося неможливо навіть на Петрівці. Тож країну мені довелося вивчати винятково за поверховими, але все ж таки корисними Інтернет-описами. Я вирішив не морочитися майбутнім маршрутом, хоча, зрозуміло, не міг не думати, куди заведуть мене батьківські примхи. Про всяк випадок я придбав ще й довідники про Ізраїль, Сирію та Саудівську Аравію. Щодо Іраку, то мені і в голову не могло прийти їхати туди, навіть якщо покличе батько. Війна не для мене – пробачте.

      До останньої хвилини я не вірив, що замість літака, який прямує до Борисполя, я сяду на пором, який іде в Агабу. Та чим ближче був час від'їзду з готелю «Міріам», тим більше закипала в жилах кров. Я трохи дивувався собі, бо перебував в абсолютно незнайомому стані передчуття неймовірної події. «Без батька можеш не повертатися! – суворо наказала мама в аеропорту. –