Дядечко на ім’я Бог. Євген Положій

найпевніше, й було, інакше для чого влаштовувати цей цирк? Хотів би мене побачити, то побачив би. Я ще раз уважно перечитав листа, але жодних зачіпок, які б проливали світло на обставини під якимось іншим кутом, не знайшов. Впадало в очі хіба те, що батько в курсі деяких моїх справ, тобто цікавився власним сином. Це трохи тішило, але не давало відповіді на питання, що з листом робити далі. Викинути у смітницю? Найперше бажання і найпростіший вихід. Та нічого іншого не приходило в голову, я сидів, як у ступорі, курив – і крутив у руках батьківський лист, поглядаючи на банківську картку. Перелік ліків стандартний, наскільки я можу уявити собі таку подорож: знеболювальні, для травлення, профілактичні, лейкопластир від мозолів. Наплічник – теж зрозуміло, а от спальний мішок і намет? Я що, спатиму посеред пустелі? Сигарети – теж цікаво, я курю «Мальборо лайтс» п'ять останніх років – звідки йому відомо? Щось не те, однозначно, якісь дивні збіги обставин. Тут задзвонив мобільний, озвалася мама. Я гаряче виклав їй суть справи, і швидко, розставляючи їдкі акценти, зачитав листа.

      – Чогось такого я від нього й чекала.

      – То що я маю робити з цим листом?

      – Я думаю, синку, ти маєш їхати.

      Що?! Я готовий був почути цю фразу від кого завгодно, тільки не від мами! Як вона могла отак-от узяти і відправити мене хтозна-куди, до якихось арабів, до людини, яку я ніколи не бачив?! Нечувано!

      – Мамо, а може, лист зовсім не від батька, а від якогось дядька?

      – Не видумуй! Лист від батька.

      – Та який він мені батько, я його жодного разу в житті своєму не бачив!

      – Як не крути, Остапе, а він твій батько. Якраз це я тобі гарантую стовідсотково. Заїдеш до нас на вихідні? Я хочу подивитися на лист, давно не розгадувала його шифровки.

      Моя мама – супержінка. У неї все добре, якщо не вважати на особисте життя. Першого разу вона вийшла заміж за мого батька, але вони швидко розлучилися. З невідомих мені причин. Мама про це не любить розповідати, каже, що вони просто не підходили одне одному, от і все. Але це якесь надто банальне пояснення – всі люди не підходять одне одному, але ж далеко не всі розлучаються. Одразу після мого народження вони розійшлися, і батько поїхав кудись за кордон у службових справах. Потім мама вийшла заміж. Другий її чоловік був кльовим мужиком, працював хірургом і заробляв непогані гроші. Він одразу взяв невимушений дружній тон спілкування, і в нас не виникало проблем – моє виховання цілком лягло на маму. Від другого шлюбу народився син Андрій. Ми жили дружною родиною, та я ніколи не називав Анатолія Вікторовича батьком, хоча, скажу чесно, особливо в дитинстві дуже хотів, навіть питав у мами, чи не змінити ім'я по батькові. Але мама, як не дивно, була принципово проти. Це при тому, що почути від неї гарне слово про батька або просто слово про батька майже неможливо. Я завжди чомусь думав, що вона його досі кохає. Незважаючи на Анатолія Вікторовича, Андрія і щасливе сімейне життя. Я був єдиною людиною в родині з іншим прізвищем, і ця обставина раз у раз нагадувала